Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

class="p">«Це може бути твій тато, — шепотіла ця, по суті, чужа частина, і крізь сироти страху Джессі впізнала в цьому голосі поєднання божевілля і здорового глузду. — Може, не сумнівайся. Коли надворі білий день, а також коли людина уночі з кимось, людям не загрожують примари, упирі й живі мерці; проте коли людина сама в темряві, ставки зовсім інші. Джессі, люди в темряві — наче відчинені двері, і, якщо кричать по допомогу, хтозна, які моторошні істоти можуть прийти на цей поклик. Хтозна, що певні люди бачили в годину самотньої смерті. Невже так важко повірити, що деякі з них померли від страху, що б там не було зазначено в їхніх свідоцтвах про смерть?»

— Я в це не вірю, — відповіла вона невиразним тремким голосом. Тоді заговорила гучніше, намагаючись намацати опору, хоча й не вдавалося: — Ти не мій батько! Я не думаю, що ти взагалі хтось! Я думаю, що ти просто з місячного світла!

Ніби відповідаючи їй, постать нахилилася вперед у якомусь глузливому поклоні, і на мить із тіней виступило її обличчя, яке здавалося надто реальним, щоб сумніватися. Коли бліді промені зі стельового вікна зафарбували його риси помпезною ярмарковою позолотою, Джессі скрипуче заверещала. Це не був її батько. Побачивши зло й божевілля в обличчі гостя, вона б радо проміняла його на батька, навіть якщо той уже дванадцять років лежить у холодній домовині. Запалені, гидко блискучі очі споглядали її з глибоких, огорнутих зморшками очниць. Тонкі губи смикнулася вгору в сухій посмішці, демонструючи безколірні моляри й зазубрені ікла, що здавалися не коротшими за собачі.

Одна біла долоня підняла предмет, який вона частково бачила й частково відчувала, що лежав біля ніг створіння в темряві. Спочатку Джессі подумала, що то Джералдів портфель із кімнатки, яку він використовував тут як кабінет, проте коли створіння піднесло щось схоже на коробку до світла, жінка зрозуміла, що ця річ набагато більша, ніж Джералдів портфель, а також набагато старша. Схожа вона була на якийсь старомодний чемодан зі зразками товарів мандрівного комівояжера.

— Будь ласка, — прошепотіла вона безсилим хрипким голосом. — Ким би ви не були, будь ласка, не робіть мені боляче. Можете не звільняти мене, якщо не хочете, але прошу, не робіть боляче.

Посмішка поширшала, і Джессі побачила дрібні іскорки глибоко у створіння в роті — очевидно, її гість, так само як Джералд, має золоті зуби чи пломби. Воно наче безгучно сміялося, удовольняючись її жахом. Тоді довгі пальці розстібнули застібки чемодана

(я ж сплю, напевно, тепер дійсно все як у сні, о, дякувати Богові, що все саме так)

й показали Джессі вміст. Усередині було повно кісток і прикрас. Джессі побачила фаланги, персні, зуби, браслети, ліктьові кістки й підвіски. Побачила діамант настільки великий, що ним би навіть носоріг удавився, молочні трапеції місячного світла виблискували всередині міцних делікатних вигинів дитячої грудної клітки. Вона бачила всі ці речі й хотіла, щоб це було сном, так хотіла, щоб це було сном, але якщо так, то це сон, яких вона зроду не мала. Сном здавалася саме ситуація: ти прикута до ліжка з напіввидимим маніяком, що показує тобі свої скарби. А от відчуття…

Відчуття вказували на реальність. Тут нічого не вдієш. Відчуття вказували на реальність.

Створіння в кутку тримало чемодан, демонструючи Джессі його вміст, рукою притримуючи знизу. Другу руку воно занурило в заплут кісток та ювелірних виробів і почало порпатися, від чого зачулися похмурі клацання й шурхіт, ніби десь заграли на забитих брудом кастаньєтах. Роблячи це, створіння не відривало очей від Джессі, і чомусь аморфні риси його дивного обличчя зморщилися вгору від захоплення, рот роззявився в тій мовчазній посмішці, а обвислі плечі підіймалися й опускалися від здушених пихкань сміху.

«Ні!» — закричала Джессі, проте жодного звуку не почулося.

Зненацька вона відчула, як хтось — найпевніше, Господинька, і бляха-муха, наскільки ж вона недооцінила внутрішню міць тієї пані — кидається до перемикачів механізмів замикання в її голові. Господинька побачила пасма диму, що почали просочуватися крізь тріщини в зачинених дверцятах панелей, зрозуміла, що це означає, і вжила останніх відчайдушних заходів, щоб вимкнути машинерію, доки не перегрілися двигуни й не завмерли вальниці.

Шкірячись, постать у кутку занурила руку глибше й простягла Джессі осяяну місяцем жменю кісток і золотих предметів.

У голові немилосердно спалахнуло, а тоді всі вогні згасли. Вона знепритомніла, не гламурно, наче героїня в екстравагантній п’єсі, а брутально вигнулася назад, ніби засуджена вбивця, яку посадили на електричний стілець і пустили перший розряд. І все одно, водночас закінчився також жах, і наразі цього було достатньо. Джессі Бер­лінґейм, навіть не заїкнувшись на знак заперечення, провалилася в темряву.

14

Через якийсь час Джессі намагалася виборсатися до тями, усвідомлюючи лише дві речі: місяць пройшов частину шляху й тепер заглядає у західні вікна, а також вона дуже перелякана… чим саме, спочатку не знала. Тоді до неї дійшло: тато був тут, а може, й досі тут. Створіння не було схоже на нього, так, але це лише тому, що тато вдягнув своє обличчя з дня затемнення.

Джессі спробувала підсунутися вище, так сильно відштовхуючись ногами, що зсунула покривало під собою. Проте руками вона не могла допомогти собі бодай якось. Вібруючі голочки зникли, поки вона лежала непритомна, і руки здавалися не більше ніж парою ніжок від стільця. Джессі витріщилася в куток біля комода круглими, посрібленими місяцем очима. Вітер завмер, і тіні, принаймні якийсь час, не рухалися. У кутку нікого не було. Темний гість зник.

«А може, й ні, Джесс. Може, він просто змінив місце­перебування. Може, заховався під ліжком, чому б ні? Якщо так, він може в будь-яку мить витягнути руку й діста­ти твоє стегно».

Заворушився вітер — лише один вихорець, без шквалів, — і слабко грюкнули задні двері. То були єдині звуки. Собака затих, і саме це найсильніше запевнило її, що чужин­ця немає. Тепер будинок належить лише їй.

Погляд Джессі опустився на велику темну купину на підлозі.

«Перепрошую, — подумала вона. — Ще є Джералд. Не забуваймо про нього».

Джессі відкинула голову назад і заплющила очі. Відчувала в горлі рівну слабку пульсацію, але не бажала прокидатися настільки, щоб та пульсація продемонструвала свою істинну природу — спраги. Джессі не відала, чи можна перейти з чорної несвідомості у звичайний сон, проте знала, що хоче саме цього. Понад усе на світі — окрім хіба щоб хтось приїхав і визволив її — вона хотіла спати.

«Тут нікого не було, Джессі. Ти ж це розумієш, правда?»

Абсурдна абсурдність, але то був голос Рут. Грубий і безжальний голос Рут, яка визначила собі гасло життя, підгледівши його в пісні Ненсі Сінатри: «Рано чи пізно ці черевички всього тебе потопчуть». Рут, яка змаліла до купки тремтливого желе, судячи з форми під місячним сяйвом.

«Уперед, дівулю, — сказала вона. — Смійся з мене скільки завгодно — може, я на це навіть заслуговую, — але не дури себе. Тут нікого не було. Просто уява влаштувала тобі невеличке слайдшоу, та й усе. Це єдине пояснення».

«Помиляєшся, Рут, — спокійно заперечила Господинька. — Хтось тут таки був, і ми з Джессі обоє знаємо хто. Воно