Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І я, і Блейз преспокійно могли відшукати Тіні Амбера, що належали нам, та до скону царювати кожен у своєму царстві. Однак заковика в тому, що володарювання у Тіні не піддається порівнянню з троном Амбера. Бо всяка Тінь — це лише відбиток справжнього Амбера, міста, де ми народилися, за чиєю подобою створені всі інші міста світу.
Отож, для вторгнення в Амбер ми обрали найважчий шлях — через його численні Тіні. Будь-хто, знаючи про наш намір і маючи достатньо сил, міг чинити нам перешкоди. Ерік так і робив, і ми вмирали, наражаючись на них. Чим це мало закінчитися? Цього ніхто не знав.
Однак, якщо Ерік стане коронованим правителем, це неминуче відіб'ється на всіх Тінях.
Я добре знав, що кожен із нас (тобто принців Амбера, які ще залишалися живі-здорові), кожен з нас прагнув посісти місце правителя, і кожен, на свій безхитрісний манір, уважав, що зробить цим неоціненну послугу Амберу та численним Тіням, на яких неминуче позначиться зміна короля.
Дорогою ми проминули флотилію кораблів-примар, якими командував Джерард, — летючих голландців, для котрих і цей, і потойбічний світ зливаються в один, тож я зрозумів: ми наближаємося до мети. Ці Джерардові кораблі стали для мене свого роду віхою.
На восьмий день дороги ми були вже поблизу Амбера. І раптом на морі розгулявся шторм.
Вода потемніла, в небі почали збиратися хмари, а вітрила обвисли у штилі, який встановився після того. Сонце — велике, блакитне — заховало свій лик, і я відчув, що Ерік нарешті знайшов нас.
Потім здійнявся вітер, і — я сподіваюся, ви пробачите мені цей вислів, — він просто розбивсь об мій корабель.
Роздирали нас вітри, шматували нас бурі, як сказав би поет. Уже при перших ударах стихії все в мені почало стискатись і перевертатися. Кораблі жбурляло то в один бік, то в другий, неначе велетенські гральні кості у велетенській долоні. Одночасно, ніби змовившись, на всіх нас ринули води моря та води небес. Небо почорніло, а запону дощу, впереміш зі снігом, раз у раз розтинали сліпучі, кривулясті канати, що били в громові дзвони десь у небі. Годі було щось розчути за ревінням стихії, однак я певен, що всі, хто тут був, волали не своїми голосами. Я теж кричав. Палубою, що ходором ходила під ногами, насилу дістався до штурвала, де вже не було ні душі, прив'язався, щоб мене не змило хвилею, і взявся за стерно. Було зрозуміло, що триклятий брат Ерік, не залишаючи Амбера, творив з нами, що хотів.
Година, друга, третя, четверта... Ніщо не віщувало кінця бурі. П'ять годин... Скільки ж людей ми вже втратили? Не знаю.
А потім я відчув легке поколювання, упіймав слухом легеньке дзенькання й побачив Блейза — немов через довгий сірий тунель.
— Що тут сталося? — поцікавився він. — Я тебе викликаю, а ти мовчиш і мовчиш.
— Життя — штука надто мінлива, — відповів я. — Як-от море під нами.
— Шторм? — уточнив він.
— Бери вище! Я б охрестив його родоначальником усіх штормів та бур. І здається, що по лівому борту бачу монстра. Якщо в нього є хоч на мізинець розуму, він буде цілитись у днище... Вже поцілив!..
— І в нас теж був тільки що, — повідомив Блейз.
— Монстр чи шторм?
— Шторм, — уточнив він. — Двісті загиблих.
— Не падай духом! — підбадьорив його я. — Викличеш мене пізніше, а наразі, братику, тримайся. Гаразд?
Він кивнув на знак згоди, і за його спиною сяйнуло кілька блискавиць.
— Ерік знає, скільки у нас війська... — додав Блейз перед тим, як зникнути.
Довелося з ним погодитися.
Збігло ще три години, перш ніж буря почала вщухати, а потім, через купу часу, я дізнався, що ми втратили половину флоту (причому на моєму, флагманському, кораблі зі ста двадцяти членів екіпажу загинуло сорок). Добряче ж постарався сильний дощ!
Так-сяк через море над Ребмою ми пройшли.
Я взяв колоду і витягнув з неї карту із зображенням Рендома.
Зрозумівши, хто його викликає, він одразу сказав:
— Повертайте назад!
Природно, я запитав, чому.
— Бо якщо вірити Левеллі, Ерік вщент рознесе вас. Вона каже, що треба трохи почекати, поки він перебіситься, а вже тоді виступати на нього. Може, десь через рік...
Похитавши головою, я відповів:
— Вибач. Ніяк не виходить. Надто багато було втрат, поки дісталися сюди. Тож зараз або пан, або пропав.
Рендом понизав плечима, немов кажучи: «Що ж, я тебе попередив».
— Але ж чому? — запитав я.
— Передусім тому, що... словом, я щойно з'ясував, що Ерік може впливати на тутешню погоду, — мовив Рендом.
— Але ми все одно ризикнемо.
Він стенув плечима ще раз.
— Аби ти не казав, що я вас не застерігав.
— Він точно знає, що ми йдемо сюди?
— А ти як гадаєш? Чи він, по-твоєму, кретин?
— Та ні.
— Отже, він знає. Якщо я зміг довідатися про це у Ребмі, то він в Амбері це тим більше знає... Я подумав, Корвіне, про тебе, коли побачив коливання Тіней...
— Як не прикро це визнавати, — зізнавсь я, — але у мене ще від початку експедиції не дуже добрі передчуття. Однак то Блейз її затіяв.
— Тоді облиш, хай тільки він залишиться без голови.
— Вибач, але я не можу так ризикувати. Блейз може й перемогти. А я веду флот.
— Ти говорив із Джерардом і Каїном?
— Так.
— То ти, мабуть, думаєш, що на морі у тебе є шанс. Але знай: Ерік навчився керувати Судним каменем, я зрозумів це з тутешніх придворних пліток про його двійника. За допомогою того каменя він може впливати на погоду в тих місцях. Це точно. Тільки Богові відомо, що Ерік іще може зробити за допомогою Судного каменя.
— Дуже шкода, — сказав я. — Що ж, доведеться нам перетерпіти. Не можу допустити, щоб кілька якихось штормів убили наш бойовий дух.
— Корвіне, скажу тобі чесно. Три дні тому я розмовляв з Еріком...
— Он як?!
— Так, він сам напросивсь. А я погодився, бо мені було нудно. Отже, Ерік дуже ретельно описав мені свої оборонні порядки.
— Мабуть, тому, що Джуліан розповів йому, як ми приїхали з тобою вдвох. Ерік хотів, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.