Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

моря і тому маю хоч маленьку надію на якусь сприятливу для мене нагоду; що та сама зла доля, яка викинула мене на цей острів, може занести на нього й інших нещасливців. І хоч такий випадок був малоправдопо-дібний, але замкнутись серед горбів та лісів у центрі острова значило б ув’язнити себе довіку і зробити для себе визволення не лише малоймовірним, а й цілком неможливим; отже, мені не слід було переселятись. Проте я так полюбив те місце, що провів там майже весь кінець липня; поміркувавши вдруге, я знову вирішив не переселятись, але все ж таки поставив у долині щось подібне до куреня, добре обгородив його міцною огорожею, заввишки так, як міг дістати рукою. Огорожа була подвійна, з міцних паль, ще й прокладена всередині хмизом — і я спав за нею цілком безпечно часом дві і три ночі підряд. Входив я туди й виходив звідти з допомогою драбини. Тепер я думав, що в мене два доми — сільський та приморський. Ця робота відібрала в мене час аж до початку серпня.

Я тільки що закінчив свою огорожу й почав радіти з своєї роботи, як полили дощі, і я мусив перебратись до свого першого житла; бо, хоч я й зробив там такий самий намет з паруса, але в мене не було ні гори, що захищала б мене від бурі, ні печери, куди я міг би сховатись, коли дощ ставав надто заливний.

Десь перед початком серпня, як сказано, я закінчив будувати курінь і почав розкошувати. 3-го серпня я помітив, що повішені мною виноградні грона добре висохли на сонці і перетворились на чудові родзинки. Я почав знімати їх з дерев — і добре зробив, бо інакше дощі попсували б їх, і я позбувся б найкращої частини свого зимового запасу: а було їх у мене понад двісті величезних грон. Тільки встиг я зняти їх і перенести майже всі до печери, як полили дощі, і з того часу — це було 14-го серпня — дощі йшли майже щодня до середини жовтня. Іноді лило так, що я цілими днями не виходив із печери.

В цей час я був дуже здивований збільшенням своєї сім’ї. Мене дуже збентежило, що одна з моїх кішок кудись зникла. Я думав уже, що вона пропала, але наприкінці серпня вона вернулася з трьома кошенятами. Це мене дуже здивувало, бо обидві мої кішки були самки. Щоправда, я бачив на острові диких кішок, як я їх звав, і навіть підстрелив одну, але мені здавалось, що ці звірятка зовсім іншої породи, ніж наші європейські. Кошенята були такі ж ручні, як і стара кішка. Від цих трьох кошенят у мене потім розвелось стільки кішок, що я був примушений вбивати їх, як шкідників, і гнати їх від себе якнайдалі.

Від 14-го до 26-го серпня — безнастанний дощ, і я спочатку не виходив з дому, бо боявся промокнути. В цьому ув’язненні мені забракло харчів; я двічі виходив і одного дня забив козу, а іншим разом (це було 26-го) знайшов величезну черепаху, що дозволила мені влаштувати справжній бенкет і поповнила мої запаси. Харчування моє розподілялось так: на сніданок я їв гроно родзинок, на обід — шматок козлятини або смаженої черепахи, бо, на великий жаль, у мене не було посуду, щоб зварити що-небудь; на вечерю — два або три черепашачі яйця.

Весь час, ховаючись від дощу в цьому ув’язненні, я щодня дві чи три години працював, поступово поширюючи свою печеру в один бік, поки вийшов на протилежний схил гори і зробив двері чи вихід поза своєю огорожею або стіною; цими дверима я й ходив. Проте, тепер я не був такий спокійний, як раніше, бо тоді я був цілком обгороджений, а тепер, думав я, доступ до мене вільний для кожного, хто схоче. Щоправда, мені не було кого боятись, бо найбільша тварина, яку я бачив на острові, була коза.

30-го вересня. Я дожив до сумних роковин свого оселення на острові; я перелічив зарубки на стовпі і вийшло, що я живу тут уже триста шістдесят п’ять днів. Я провів цей день, як день урочистого посту, і призначив його релігійним потребам. Я впав на землю, найсмиренніше висповідав перед Богом свої гріхи, визнав справедливість його присуду й просив помилувати мене в ім’я Ісуса Христа. Я не їв ні крихти дванадцять годин, поки не почало сідати сонце, а тоді з’їв сухар та гроно винограду й ліг спати, закінчивши день так, як і почав його.

Весь цей час я не додержував неділі. Спочатку в мене не було ніякого релігійного почуття, а далі я потроху перестав відзначати неділі довшими зарубками на стовпі. Таким чином я поплутав рахунок тижнів і не пам’ятав добре, який коли день. А тепер, підрахувавши, як я казав уже, дні, я довідався, що живу тут цілий рік. Я розподілив його на тижні і позначив кожний сьомий день, як неділю; пізніше виявилось, що я пропустив один чи два дні. Незабаром мій запас чорнила почав вичерпуватись; я вирішив поводитися з ним ощадніше й почав записувати тільки видатні події в моєму житті, зовсім припинивши щоденні записи про все інше. Дощова і посушлива пори року минали, правильно чергуючись, і я навчився розподіляти й завбачати їх. Але знання свої я набував дорогою ціною, і те, що я маю розповісти вам, було найсумнішою з усіх спроб, які я зробив.

Я згадував уже, як я здивувався, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю, що, як мені здавалось, виросли самі собою. Пригадую, що там було колосків тридцять рису й коло двадцяти — ячменю. І ось, після дощів, коли сонце, відходячи від мене, стояло на півдні, я вирішив, що тепер настав час для сівби. Я перекопав, як міг, своєю дерев’яною лопатою невеличкий клаптик землі, поділив його надвоє й засіяв своїм насінням; але під час сівби мені спало на думку, що краще першого разу не висівати всього насіння, бо я не знаю напевне, коли саме треба сіяти; і я висіяв тільки дві третини всього запасу зерна, залишивши по жмені кожного сорту. Це було для мене велике щастя, що я саме так зробив, бо з першого мого засіву жодна зернина не зійшла. Настали посушливі місяці; з того часу, як я засіяв своє поле, дощів не було зовсім, і насіння не могло прорости. А