Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

„Далебі, Владику, — подумки озвалася Інна. — Ніяк ненадивуюсь, як швидко ми з тобою приймаємо нові правила гри. Слухаючи розповідь барона, я ловила себе на тому, що не відкидаю її відразу як явну нісенітницю, а старанно розбираю кожну деталь і намагаюсь відтворити цілісну картину тих подій. Наприклад, чи був кабан просто ілюзією, чи людина в чорному перекинулася на кабана, аби заманити герцоґа в пастку? І взагалі, ким був той незнайомець, як він зник, щo зробив з герцоґом і навіщо?… Цікаво, як би ми поставилися до такої історії кілька місяців тому?“

„Зрозуміло як. Назвали б її маячнею, — відповів я. — Але зараз… Що вдієш, любонько. Нiчого було смикати кота за хвоста, надто коли він уміє розмовляти. Щоразу це приводить до нових пригод. От і зараз на обрії маячіє чергова історія, в яку ми, судячи з усього, вже влипли“.

„Ти так гадаєш?“

„Я певен. Останнім часом із нами нічого не відбувається просто так. Нас спеціально добирали, з допомогою кота познайомили, підсвідомо до чогось готували, потім у належний момент переправили на Ланс-Оелі, де пробудили наші чаклунські здібності — і це відбувалося так стрімко й безконтрольно, що ми, як люди відповідальні, кинулися на пошуки виходу з цього небезпечного становища. Можеш назвати це параноєю, та я підозрюю, що ми зовсім не випадково опинилися на Аґрісі“.

„По-твоєму, це запрограмовано?“

„Боюся, що так… Мені здається, нам не вдасться просто проїхати повз замок герцоґа Бокерського і без перешкод дістатися Альбіни“.

„Це справді схоже на параною, — зауважила Інна. — Але я, в свою чергу, боюся, що твої побоювання можуть справдитися. Параноя — заразна хвороба“. І вже вголос, звертаючись до барона, промовила:

— Продовжуйте, пане Сіміч. Нас дуже зацікавила ваша розповідь. Тільки не оминайте жодної подробиці.

— Постараюсь, — Штепан якраз закінчив набивати люльку, розкурив її і продовжив: — Так от. Про загадкову смерть герцоґа Олафа з часом забули і в товаристві згадували про неї лише зрідка. У двадцятирічному віці герцоґ Ґарен одружився з онукою тодішнього короля Ліону. Перша їхня дитина, дівчинка, народилася мертвою; потім, один за другим, з’явилися на світ двоє міцних, здорових синів, Сіґурд та Ґійом; а от при четвертих пологах дружина герцоґа вмерла разом з дитиною. Багатьом це здалося підозрілим, адже пологи приймав сам інквізитор — і все ж не зміг урятувати її життя. Обізнані люди стверджують, що у герцоґині було слабке серце, і тричі інквізитор буквально витягав її з могили, а вчетверте вже не зміг нічого вдіяти. Хоч там як, але в тридцять років герцоґ лишився удівцем з двома дітьми на руках. Удруге він так і не одружився, а цілком присвятив себе вихованню синів. Він душі за ними не чув, задовольняв кожну їхню забаганку, ні в чому їм не відмовляв — словом, панькав. Аж раптом, за сім років по смерті дружини, Ґарен несподівано повідомив родичів, що відсилає обох синів до Вічного Міста. Всі були спантеличені таким рішенням, однак розпитувати ніхто не наважився. От тоді сталося те, про що досі ходять найрізноманітніші історії. Одні кажуть, що того ж дня надвечір у Хасседот в’їхала розкішна карета, зупинилася перед герцоґовим палацом, і з неї вийшов чоловік у чорній сутані з каптуром. Інші ж стверджують, що він просто вийшов із сусіднього провулка, перетнув майдан перед палацом, постукав у ворота і почав вимагати зустрічі з герцоґом. Так воно було чи інакше, та певно одне: Ґарен де Бресі відмовився прийняти його. Почувши таку відповідь з уст вартового, незнайомець заявив, що герцоґ дуже пошкодує, відтак здійняв руки — і ворота завалилися, поховавши під собою вартового. Чоловік у чорному попрямував через широке подвір’я до ґанку.

Штепан ненадовго замовк, мовби зважуючи подальші слова. Його замислений погляд ковзнув уздовж дороги перед нами і на мить затримався на підводі з сіном, що саме виїхала з-за пагорба. Підводу тягла квола й старезна шкапа, яку раз по раз оперіщував батогом кремезний бородань у темній полотняній одежі. Другий селянин лежав горілиць на сіні й дивився в небо.

— Отож, — знову заговорив Штепан. — Коли незнайомець проминув середину подвір’я, парадні двері розчинились, і на ґанок вийшов інквізитор. Чоловік у чорному зупинився й голосно промовив:

„Забирайся з моєї дороги, Рівале. Не заважай взяти те, що належить мені по праву. Ти однаково не зупиниш мене, а під час сутички можуть постраждати смертні“.

„У палаці нікого немає, крім мене, герцоґа та його дітей, — незворушно відповів інквізитор. — Єдиного вартового ти вже убив, герцоґові з синами втрачати нічого, а я тут, аби захистити їх“.

„У такому разі, — насмішкувато мовив чоловік у чорному, — я зроблю тобі велику честь. Ти приймеш смерть від моєї руки“.

„Це ми ще побачимо, — сказав інквізитор. — Я давно прагнув зустрічі з тобою, Женесе. Все своє життя я готувався до цього дня. Покоління моїх предків, чия пам’ять живе в мені, закликають зараз до помсти. Отож не сподівайся на легку здобич“.

„Я прийшов не по здобич, — заперечив той, кого звали Женесом. — Я хочу забрати свою законну власність. І ніхто з вашої білої зграї не зможе зупинити мене“.

З цими словами Женес здійняв догори руки з розчепіреними пальцями. Тут-таки небо затягло важкими хмарами, загримів грім, і з десяток величезних гіллястих блискавок вдарили туди, де стояв інквізитор. Над головою інквізитора миттю засяяла смарагдова півсфера, і блискавки розлетілися врізнобіч, руйнуючи все на своєму шляху. Стіни палацу потріскалися, арка воріт почала обвалюватися на голови роззяв, що спостерігали на віддалі за сутичкою двох чаклунів. Люди розбіглися…

Штепан раптом осікся і, рвучко натягнувши поводи, підняв дибки свого коня. Його гучний окрик злився з наляканим кінським іржанням:

— Zahroza! K zbroje!

Наступної миті дві стріли влучили в груди баронового коня, а ще одна подряпала мою щоку і зачепила мочку вуха. Наш загін майже порівнявся з підводою, коли з сіна вискочили троє людей і вистрілили в нас з арбалетів. На щастя, Штепан вчасно відчув небезпеку і прикрив себе та Інну, що їхала справа від нього. А мене врятував Леопольд. Він різко зупинився, аби не зіштовхнутися з конем барона, і присів на задні ноги.

Бородань, що правив підводою, швидко сплигнув на землю і вдарив палашем по ногах коня загорянина, який їхав попереду нас. Кінь спіткнувся і впав, підім’явши під себе вершника.

А от Штепан встиг вчасно звільнитися, коли кінь падав, і уникнув незавидної долі