Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Бідолах добили, не змовляючись. На жаль, це єдине, чим ми могли допомогти. Потім зайнялися рештою бранців.

Цим пощастило більше. Хоч одяг дівчат перетворився на мізерне лахміття, що майже нічого не прикривало, та й самі дівчата виглядали дещо пом'ятими, але схоже, захопили їх нещодавно, потім ми з'явилися, і «веселощі» розбійники відклали до вечора. Ну, або поки з нами не впораються…

А панночку взагалі не зачепили. Зв'язали лише. Майже не постраждалим мав вигляд і московський дружинник. З нього я і вирішив почати.

Відправив до решту Мелісу — нехай заспокоїть, а сам підійшов до воїна.

Хтось із лісовчиків уже встиг перерізати мотузки на його руках, і дружинник сидів біля воза, спираючись спиною на колесо, і розтирав зап'ястя. Дивився похмуро, не знаючи, хто ми і що від нас чекати.

— Сказав би добрий вечір, — присів я поруч, — та язик не повертається, дивлячись на цих бідолах. Ви разом були, чи кожен сам у полон потрапив?

— Хто як… — неохоче озвався дружинник. — Гайдуки пані супроводжували. Козаки… здавалося, були вже, коли мене привели… Точно не пам'ятаю. Коня піді мною застрелили, упав — головою приклався. Отямився вже зв'язаним.

— А що це за народ? Не доводилося ще таких зустрічати. У лісі більше втікачі мужики пустували.

— Сволота… — сплюнув дружинник. Точніше зобразив щось пересохлими губами, бо слини не було. — Свєї… Дезертири з військ Карла… Водиці попити не знайдеться? Хоч ковток…

— Знайдеться…

Не став шкодувати, дістав з інвентаря флягу з медком пасічника і простяг дружинникові.

— Пий… Тільки не поспішай.

Той жадібно припав до шийки, але до поради прислухався. Робив дрібні ковтки... І хоч із зусиллям, але відірвався від фляги швидше, ніж спустошив до дна.

— Дякую. Я твій полонений чи вільний? — поставив найважливіше питання московіт.

— Вільний… Якщо не захочеш приєднатися до загону. Розбійники багатьох моїх людей убили, а шлях не близький. Добрий воїн не завадив би.

— Добрий… у полон не потрапляє, — відвів погляд дружинник.

— Це така справа. З кожним трапитися може. То що скажеш?

— А куди прямуєш, отамане?

— До Кракова…

— До Кракова? — зрадів той. — Тоді й говорити нема про що. Приймай під свою руку. Тільки умова — у Кракові розійдемося.

— Домовилися…

«Московський дружинник приєднується до вашого загону»

— От і добре… — я поманив до себе одного з черкесів і вказав на московита. — Допоможи людині спорядитись.

Ух ти! Ось це так! Здійснилося! За всім цим гармидером та враженнями я навіть не помітив, що пара моїх черкесів нарешті отримали наступний рівень і стали «п'ятигірцями». Щоправда, лише «бувалими», але й це було щось. Здоров'я — 450ХП. Зброя, броня — все найвищої якості. Забійна сила шестоперів «250ХП». В одного кольчуга подвійного плетіння із зерцалом — «захист тіла та рук — 150ХПп». У другого — міланська кіраса. Багатий шолом з наносником і бармицею – «захист голови – 100ХП». В одного пістолі, як у мене, — двоствольні. Два! У другого — зіставний лук та сагайдак з бронебійними стрілами «+5 до ураження». Крім шаблі, ще й рогатини. А стати та вміння взагалі позамежні. Одні тільки «1000» очок володіння зброєю чого варті. І верхова їзда – «10 з 10 можливих».

Оце я розумію. Термінатори... Є, є до чого прагнути. І Мелісі з Іридією наочно продемонструвати чому я тягну з відправкою до їхніх рідних країв. Ось зберу загін із таких бійців чоловік сто п'ятдесят — двісті, ось тоді й займемося Чорним Собором, Чорною інквізицією та іншими проблемами не менш темних відтінків. З такою компанією можна не напружуючись виносити тисячні армії, а фортеці брати штурмом, як колоти горіхи. Не дарма мудрі люди кажуть: поспішай поволі.