Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 13. Відпочинок

Стася 

Ми з подругою таки вирушили до кафе після лікарні. Оля цілу дорогу щось бубоніла, то про Діму свого розповідала, який він хороший, то погоду обговорювала зі мною, мовляв, сьогодні мало бути сонце, але натомість похмуро. Я не сильно вникала в суть розмови, лиш зрідка щось мугикала, підтримуючи бесіду. Я просто йшла та насолоджувалася навіть сьогоднішньою похмурістю, свіжим вуличним повітрям і тим, що я нарешті йду своїми двома ногами. За цілий місяць дуже втомилася сидіти вдома. Закриті чотири стіни не для мене. Я люблю свободу в усіх її проявах.

– Зайдемо сюди? – почулося запитання подруги.

 – Так, можна, – звернула увагу на велику вивіску кав’ярні «Сім чудес».

Що за дивна назва для кафе? Здається, маркетологам видніше, ніж мені.

Проте, коли увійшла всередину приміщення, відчула неабияку силу та магію цього закладу. На всіх стінах в різних ракурсах були картини семи чудес світу. Тому тут можна було проводити час хоч зранку й до самого вечора, пити смачну каву, роздивлятися прекрасні картини й відчувати внутрішнє умиротворення. Дійсно, хороша назва для кав’ярні.

– Ти часто тут буваєш? – запитала подругу, що спокійно пройшла до барної стійки, щоб зробити замовлення.

– Не часто, але ми з Дімою вже тут були кілька разів.

– Зрозуміло.

– Будь ласка, два лате з горіховим наповнювачем і два он тих тістечка, – вказує пальцем на десерти за вітриною.

– Вам тут подавати чи плануєте взяти з собою? –  запитав Олю бариста.

– Так, тут. Он за тим столиком знаходяться наші речі, – повернулася дівчина та показала столик біля вікна.

–  Зрозуміло. Сідайте, будь ласка, ваше замовлення буде готово за дві хвилини й офіціант вам принесе.

– Щиро дякую.

Ми пройшли з подругою до нашого столика. Подруга зручно вмостилася на диванчику, а я не припиняла роздивлятися цікаві картини.

– Що, подобається? – запитала Оля.

– Так, дуже.

– Невже тебе твій Артем нікуди не водить? – хмикнула дівчина та помітила мій суворий погляд і зрозуміла його без слів. – Гаразд-гаразд, не косуй на мене. Я мала на увазі, чи не водив він тебе по кав’ярнях?

– Ні, не водив. Він був занадто зайнятий для такого. Ми здебільшого лише в клубах відпочивали.

– Серйозно? – здивувалася вона. – Дивний він якийсь у тебе, – сказала й знову зустрілася з моїм незадоволеним тоном. – Вибач. Просто дивний він, – зробила наголос на останньому слові. – Ви були рік разом і майже нікуди не ходили.

– Чому ж? Ходили до клубу. Зазвичай він був весь час зайнятий. Навчався на п’ятому курсу та поєднував роботу, тому на мене часу практично не залишалося.

– Я ж кажу, дивний. Коли хлопець кохає дівчину, він намагається більше часу з нею проводити.

– Не впевнена, що між нами було кохання. Нас звели батьки: мої і його. Планували поєднати родини. Але в нас нічого не отрималося, – сумно схилила голову.

– А зараз?

– Зараз вже точно нічого не отримається. За цілий місяць, що я сиділа вдома, він приїжджав лише по суботах та й то на кілька хвилин. Випити чашку кави, спитати як у мене справи і все.

– Ти продовжуєш з ним спілкуватися?

– Як спілкуватися з людиною, коли їй на тебе байдуже?

– Я маю на увазі після того, як я показала тобі те фото з ним та дівчиною поряд, ти тримаєш з ним зв’язок?

– Ні. Він писав раніше щодня, а тепер лиш раз на тиждень. Гадаю, що це не я порвала з ним, а він зі мною, – опустила голову вниз.

Чомусь мені боляче думати про Артема. Не розумію своїх відчуттів, але, мабуть, я ображена на хлопця через те, що як тільки я опинилася в критичній ситуації, то не можу навіть в елементарних речах покластися на нього. Навіть як на друга, бо я вже не говорю про те, що як на свого хлопця. Таких людей потрібно відсіювати від себе. Чим менше їх буде поруч, тим життя стане простішим. Ти вчишся покладатися лише на себе і не очікувати марної допомоги від когось, а точніше від близьких людей.

– Сумно, – мовила Оля.

– Так, але ми не сумувати сюди прийшли, а відсвяткувати мою свободу, – в цей час нам принесли наше замовлення і я підняла велику чашку з латте за мій здоровий стан.

– Так, звісно, – подруга наслідувала мій приклад і ми цокнулися чашками, а потім відпили по ковтку смачнючої кави.

Я взяла виделку та почала їсти тістечко. Десерт був морквяний, але дуже смачний. Пухкий бісквіт, що рясно вкритий кремом, набував ніжного смаку і просто танув в роті. Горішки, родзинки, що були присутні в десерті додавали ще більш вираженого смаку тістечку.

– Мммм… дуже смачно, – промуркотіла я.

– Я знала, що ти будеш задоволена, – радісно мовила Оля.

– Це нереальна смакота, – беру ще шматочок, але відчуваю, що не наїмся таким десертом, по бо закінченню захочу ще. – Хоч мені й потрібно слідкувати за своєю фігурою, бо цілий місяць тільки те й робила, що їла та спала, але цей десерт я б смакувала вічно.