Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Трійця поки що нерухома, тож користуюся паузою, щоб встигнути зачистити місце хоча б від лучників. Захірд не відстає. Та й троль, нарешті зрозумівши, що від нього вимагається, гасає як хуліганистий бахур по баштані, і топче черепа, наче гнилі кавуни.

— Гррахх… — видають черговий звук лицарі і, наче пов'язані невидимою ниткою, водночас починають рух.

— Відступайте! — кричить Тім Подорожник. — У мене є кілька заклинань, які їх послаблять. Але для цього треба, щоб вони зайшли на вже очищену ділянку.

Наступати — бігти, відступати — бігти… Яка різниця? Це ми запросто. Розбираюся з останнім лучником, що вже вибрався майже до половини і навіть у такому положенні намірився стріляти. Скелет розсипається порохом, а я з усіх ніг біжу до товаришів.

— Дзінь! Бум-бум… — лицарі неквапливо рухаються в наш бік, видаючи такий звук, ніби бруківкою котять роздовбаний залізний візок. Кілька візків.

Цікаво, може, вони за стільки часу реально заіржавіли, і не тільки хода, а й усі інші рухи будуть такими ж повільними? Якщо так, то нам щастить.

— Ану, кинь у них камінь, — штурхаю троля.

Той, із задоволеним смішком (ну, подобатися хлопцеві така забава), одразу ж хапає, що під руку підвернулося, і кидає в лицаря, цілячи в голову.

— Вжик! — бастард злітає, немов чорна блискавка, і на льоту розрубує камінь, кинутий тролем.

Ого… Схоже, перш ніж на зберігання поставити, їх гарненько змастили. Доведеться рубатися всерйоз.

Ну, нічого… Зрештою це теж лише мертв'яки. Нехай і краще озброєні. Розберемося... Ми теж юшку не вилами сьорбаємо.

— Архиліч! — вигукує тим часом Тім.

Із зусиллям відриваю погляд від лицарів і бачу позаду них уже знайоме умертвіння... Те саме, з синіми очима. І воно вже націлює жезл на нас.

Тім скоромовкою промовляє якесь заклинання і назустріч хвилі холоду летить той самий лагідний, травневий вітерець.

На жаль, холод сильніший. Тіло не те щоб дерев’яніє, але відчуття, ніби в домашньому одязі вийшов зимової ночі на балкон покурити. Озираюся на товаришів — їх пройняло міцніше. У Захірда борода інієм вкрилася, а Тім — тремтить, мов лист на вітрі. Тільки троль ще не здався.

— Кидай! — кричу йому. — У чорних!

Хазяїн слухняно виконує команду і... лунає брязкіт, а лицар, якому потрапляє в груди, робить крок назад.

— Кидай ще! Скільки хочеш кидай! Не зупиняйся!

Здавалося, напевно, але ці троє теж почали рухатися набагато повільніше.

«Заморозка — заклинання не вибіркове, б'є по площі», — згадую слова мага.

Чудово! Враховуючи мою опірність холоду, Архиліч працює на нас.

— Хазяїне! Кидай у того білого! Потрапиш?

— Добре… — троль, як і зазвичай, небагатослівний і старанний. Снаряд летить до архиліча. Зрозуміло, що камінь не може нашкодити напівпримарній істоті, але цілком здатен роздратувати. Архиліч повторно змахує жезлом.

Власне, що мені й треба.

Температура стає ще менш комфортною, але це можна терпіти. Набагато важливіше, що лицарі смерті почали рухатися ще повільніше. Ну що ж. Час за роботу. Заодно й зігріюся.

Про обережність не забуваю. Тож підбігаю до крайнього праворуч боввана. Тепер вони заважають один одному.

Поблискуючи полум'ям у очницях, лицарі повільно, дуже повільно починають повертатися в мій бік.

— Вибачте, хлопці, чекати не можу… — бурмочу, цокаючи зубами.

— Дзінь! — меч відскакує від кіраси, залишаючи на металі лише ледь помітну подряпину.

Трясця… Так я їх і за рік не прикінчу. Потрібно змінювати підхід. Роблю крок назад і уважно розглядаю броню, шукаючи вразливі місця. Ні, мечем я їх не виколупаю. Тут інша зброя потрібна. Моргенштерн або хоча б бойовий молот.

Молот! Ну, звісно ж, молот!

Бігцем повертаюся до своїх. Захірд, тільки очі витріщає, не в змозі навіть пальцем ворухнути. Докладаю зусиль і таки забираю зброю гнома.

Хороша річ. Важка... Рукоять могла б бути трохи довшою, але дарованому коневі в зуби не дивляться. Зійде й така.

Підбігаю до лицарів смерті і прямо з розгону б'ю ближнього по голові.

— Ух… — насилу стримую більш виразний вигук, після того, як шолом зминається під молотом майже наполовину. — Отримай фашист гранату, — все ж таки даю волю язику, після того, як повторний удар майже повністю розплющує шолом лицаря, полум'я в очниці гасне, а решта металобрухту з гуркотом валиться під ноги.