Читати книгу - "Останнє полювання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він поклав руку на ліву частину дошки.
— Забийте на мотив убивці, відштовхуватимемось від його вмінь. Із цього й треба було починати. Знайдіть усіх мисливців, браконьєрів, лісників, інженерів з управління водними та лісовими угіддями з південно-західного регіону Баден-Вюртемберґу.
— Це багацько народу.
— Пофіг. Зберіть їх усіх. Нам потрібна біографія кожного, виписки з поліції, зв’язки з Ґаєрсберґами, дані про мисливську майстерність…
— Але…
Ньєман не дав йому продовжити, пересунувши руку праворуч.
— Що ж до Чорних мисливців, у нас є козир: нічний напад. Очевидно, що тепер на цих схиблених можна нарити щось конкретне, хоча б їхні моцики.
— Тобто? — запитала Івана, чиї пальці, мабуть, досі були заціпенілі.
— Ті хлопці їздять на «нортонах». Англійських мотоциклах, не таких уже й поширених. А головне, їхні байки «каферизовані».
Двоє його колег мовчали. Ньєман навіть трохи радів нагоді продемонструвати свою обізнаність у механіці.
— Це техніка, успадкована від британських рокерів шістдесятих років. Вони переробляли свої байки, по максимуму зменшуючи масу корпусу, прибираючи навіски, щоб виграти у швидкості. Їхньою метою було встигнути з’їздити від кафе до обумовленого пункту і назад до того, як закінчиться пісня в джукбоксі…
Невідривний погляд Кляйнерта й Івани — це було щось із чимось. Ньєман і сам здивувався, коли побачив ці мотоцикли. Спершу він очікував побачити німецькі військові машини, але ні, це були «англійці», спрощені до крайності, з оголеною вилкою, неприкритим баком, дуже низьким кермом…
— Найважливіше тут те, — повів далі він, — що ці байки модифікували у професійній майстерні. Не рахуючи того, що й оригінальні моделі теж можна відстежити. Треба зв’язатися з фірмою «Нортон» тут, у Німеччині, й у Великій Британії.
У Кляйнерта вихопився крик душі:
— Але хто ці чуваки?
— Браконьєри, найманці, колишні солдати. Можливо, навіть грабіжники. Десь тут чи у Штутґарті ніколи не було пограбувань із таким арсеналом?
— Ні… Ніколи!
— Ну, тоді ці чуваки вирішили вийти з лісів, у прямому сенсі. Вони організовані й не бояться поліції. Гадаю, їх хтось захищає.
— Хто?
Ньєманові не довелося відповідати: завелика була спокуса запідозрити існування системи а-ля Дірлеванґер, за якої браконьєрів випускали з тюрми й використовували як солдатську роту, службу підтримання порядку чи якийсь інший загін для залякування.
Івана за студентською звичкою підняла руку.
— Не розумію. Ви думаєте, що вбивця належить до Чорних мисливців?
— Поняття не маю, але не може бути, щоб усе це не було пов’язано. Це доводить напад на Лауру.
Знову мовчанка. Цей напад із собакою все менше й менше в’язався з убивствами Юрґена та Макса.
— Згідно з висновками патологоанатома, — наважилася заговорити слов’янка, — Макса вбили між восьмою годиною вечора та північчю.
— І що?
— Чорні мисливці кокнули кузена, а тоді притарабанились у Фрайбурґ-ім-Брайсґау?
Ньєман не відповів. Усе це не трималося купи, мусив він визнати. Флік узявся походжати перед кліпчартом: сам не знав чому, але сьогодні ця дошка, фішка торговців і начальників відділу маркетингу, його заспокоювала.
Не знаючи більше, що й сказати, він подивився на годинник: перейшло за п’яту годину ранку.
— Ось що я пропоную: поспимо дві-три годинки і знову зберемося тут о дев’ятій. — Він повернувся до Кляйнерта. — Ваші хлопці вже працюють?
— Звичайно.
— Тоді передайте їм зачіпки, про які ми говорили.
— Перепрошую… але які саме зачіпки?
Ньєман розпачливо зітхнув:
— По-перше, всі браконьєри й мисливці з історією судимості чи психічними розладами. По-друге, асоціації старого Франца: треба перевірити, що саме за ними ховається. Треба також прочéкати, хто наймає сторожів, а також усе, що стосується служби безпеки VG. І ще є ці кляті моцики, які треба відстежити.
Кляйнерт, за прикладом Івани, дістав блокнот і занотовував. Очевидно, він вирішив довіритися французькому фліку.
— Треба також відкопати записи камер спостережень за цю ніч і опитати мешканців центру Фрайбурґа. Навіть попри дощ, можливо, вдасться щось вичепити, якісь номери, будь-що. Вам вистачить людей?
Німець кивнув, не підводячи голови.
— Щодо ромів дізнавалися?
— Якраз збирався про це сказати. Мої люди знайшли серед архівів фрайбурзької лікарні записи за березень 2000 року про страшенно покалічену дівчинку на ім’я Марія Вадош. У її справі було вказано ім’я батька — Йозеф. У чувака довжелезна історія судимостей, а в графі «місце проживання» значиться «кочівник». Це воно, без сумніву.
— Де вони зараз?
— Вони постійно переїжджають, але, швидше за все, досі живуть десь у цих краях.
— Супер. Це наш найперший пріоритет.
Кляйнерт здивувався.
— На цю сім’ю напали ті самі, що й на нас сьогодні, або ж їхні наступники. Інколи мертвий слід виявляється найгарячішим.
Краєм ока Ньєман помітив, як Івана хитає головою, не припиняючи писати. Цей простий рух означав: «Ваші дебільні фразочки залиште собі. Ми більше не у школі для фліків…»
36
Він не стулив очей до самого ранку. Збудження, роздуми, страх…
О дев’ятій годині зателефонував Кляйнерт. Дві новини, традиційно, одна хороша, одна погана. Погана — в тому, що камери на вуличках Фрайбурґа-ім-Брайсґау були затуманені: жодного запису з байкерами. Не було також жодного свідка — через зливу. Хороша новина полягала в тому, що знайшли сім’ю Вадош. Роми жили на північ від Фрайбурґа, неподалік від французького кордону, на майданчику для паркування в околицях Оффенбурґа.
Тепер вони їхали, усі троє, з Іваною та Кляйнертом, у Ньємановому «вольво» — попри купу роботи, що чекала на них сьогодні, трійця не схотіла розділятися. Двоє пасажирів знову пили свій трав’яний чай із застиглим виразом на обличчях, пом’ятих від тих крихт сну, які їм удалося вирвати в цієї ночі.
Ньєман був не в найкращому стані. Охоплений похмурим настроєм, він постійно помічав уздовж дороги хрести, Христа, розп’яття… Священні силуети на вершинах пагорбів, розіп’яті Ісуси, прибиті до дверей.
Усі ці два дні, відколи вони перетнули кордон, Ньєман відчував якусь глуху внутрішню тривогу, справжні хвилі низьких частот, що безперервно скручували йому нутрощі. Це стосувалося не розслідування, не Ґаєрсберґів, а його дитинства. Його виростили в ненависті до Німеччини. Цю відразу до фріців, «бошів», німаків йому прищепила бабуся-ельзаска, та й у половині фільмів, які він тоді дивився, був лиходій у німецькій формі, з галунами на комірі, котрий розмовляв французькою зі свинцевим акцентом. Як не дивно, його бабуся ненавиділа не нацистську Німеччину з її
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє полювання», після закриття браузера.