Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

З певних викривальних перспектив сучасний Ізраїль подібний на малі націоналістичні держави, що постали у Східній Європі після падіння Російської імперії. Якби Ізраїль — як Румунія, Польща або Чехословаччина — був заснований 1918-го, а не 1948 року, він наслідував би дрібні, вразливі, ображені, іредентистські, боязкі, етнічно виключні держави, яким поклала початок Перша світова війна. Проте Ізраїль з’явився вже після Другої світової. Тому він вирізняється дещо параноїдальною національно-політичною культурою, у нього розвинулася нездорова залежність від Голокосту — як морального опертя, улюбленої зброї супроти всякої критики.

Радикальна сепарація євреїв від Європи — спершу масові вбивства, а потім переміщення єврейської історії зі Східної Європи в Ізраїль — віддалило їх від нової секулярної етики постхристиянської Європи. Можна сміливо зауважити, що нинішня Європа не просто постхристиянська, бо відмовилася від традиційної віри і практик, але також і пост’єврейська в драматичнішому сенсі.

Для сучасної Європи євреї відіграли роль такого собі колективного месії: тривалий час вони були відчутним подразником, спричиняли неприємності, вічно висували марудні революційні чи ліберальні ідеї. Та коли євреї загинули — коли їх масово знищили, — вони дали європейцям універсальний урок, а ті по трьох-чотирьох десятиліттях ніякового споглядання почали його засвоювати. Для європейців той факт, що євреїв із нами більше немає — що ми їх убили, а рештки були змушені втекти, — став найважливішим уроком, який нам заповіло минуле. Однак це долучення євреїв до сенсу європейської історії тому і стало можливим, що їх більше не було. Порівняно з колишніми масштабами нині в Європі і справді небагато євреїв, і дуже мало хто взявся би ставити під сумнів їхню роль у новій європейській етиці пам’яті. Та й, якщо вже про це, лишилося небагато євреїв, які суттєво доклалися б до європейського інтелектуального чи культурного життя — принаймні так, як це було до 1938 року. По суті, євреї сучасної Європи втілюють суперечність: якщо урок, що його нам лишив єврейський народ, потребував його знищення й вигнання, нинішня присутність євреїв лише спантеличує.

Звідси позитивне — але умовно позитивне — ставлення Європи до Ізраїлю. Для європейців значення Ізраїльської держави пов’язане з Голокостом: він вказує на втраченого месію, з чийого спадку ми бодай вивели нову секулярну мораль. Але євреї, які й далі собі існують в Ізраїлі, підривають цей наратив. Від них лише проблеми. Ліпше б — за цією логікою — вони не завдавали стільки клопоту і дали нам, європейцям, спокійно їх тлумачити: ось чому європейські коментатори приділяють стільки уваги проступкам Ізраїлю. Тут, як бачиш, я захищаю Ізраїль.

Гаразд: за твоєю християнською версією єврейської історії, євреї — подібно до Христа — можуть по-справжньому перемогти, тільки коли (а радше після того, як) програють. Якщо схоже, що вони перемагають, досягають своїх цілей (чужим коштом), це проблема. Але з цим майже витонченим європейським привласненням чужої історії для зовсім інших потреб виникають складнощі. І перша складність, як ти слушно зауважив, — те, що Ізраїль існує.

Це майже так, якби — дозволь тебе зачепити — Ісус Христос перевтілився в доволі корисливу, але поза тим обдаровану версію себе колишнього: усівся в єрусалимській кав’ярні, говорить здебільшого те саме, що завжди казав, і вселяє у своїх давніх гонителів почуття провини за те, що його розіп’яли, — а вони все одно глибоко ображені на нього за ці нагадування. Подумай, що це означало б. Імовірність, що за короткий період, якесь одне-два покоління, незручні спогади про Ісусові страждання цілком затьмарило б роздратування тим, як він безкінечно на ці страждання покликається.

У результаті вийшла б така історія. Євреї — як Ісус — стали мученицьким свідченням нашої власної недосконалості. Але в них ми бачимо тільки їхню недосконалість: як нав’язливо й наполегливо вони користають із наших вад. Думаю, ми вже сьогодні бачимо появу цього сентименту. У подальші роки Ізраїль знецінить, скомпрометує і врешті знищить значення та потенціал Голокосту, зведе його до того, чим уже зараз його багато хто вважає: виправданням Ізраїлю за свою погану поведінку.

Раніше такі погляди висловлювали безумці й фашисти-маргінали. Але тепер вони стали загальником контркультурного інтелектуального мейнстриму. Поїдь до Туреччини, наприклад, чи до Амстердама, навіть до Лондона (хоча поки ще не до Америки): в кожній серйозній розмові про Середній Схід або Ізраїль хтось запитає — цілком серйозно: чи не час розмежувати Ізраїль і Голокост, адже другий не може слугувати козирем для держави-ізгоя.

Не розумію, чому образ Ісуса, який повернувся і живе серед нас як надокучливий кав’ярняний інтелектуал, має ображати християнина! Кимсь таким він був і за першого пришестя. Звісно, суть Ісуса в тому, що він — людина. Хоче мити ноги повіям — це його воля. Тому, боюся, образити тобі не вдалося, Ісус у єрусалимській кав’ярні — гарний образ.

А якщо серйозно: між Америкою та Європою щось відбувається у зв’язку з Голокостом. Хоча кожна сторона стверджує, що трактує його як джерело моральної універсали (оте «не» із заповідей), на ділі до найважливішої з нещодавніх ситуацій — війни в Іраку — вони допасували разюче різні висновки. Голокост не так складно трактувати і на користь війни, і на користь миру. Таке враження, що з європейського погляду урок Другої світової та Голокосту звучить десь так: уникай протиправних наступальних воєн, виправданих брехнею, — такі війни збурять у тобі найгірше, і, можливо, ти чинитимеш жахливі речі. Звісно, ти не скоїш найжахливішого, але можеш зайти набагато далі, ніж тобі здається.

Натомість американська відповідь була б такою: Мюнхен навчив нас, що коли ти не протистоїш агресії, то з невинними людьми стаються жахливі речі. А досвід Мюнхена — замирення або заплющення очей на чужі злочини — можна застосувати до будь-якого актуального сценарію. Тож ми мусимо зробити все можливе, щоб запобігти такій ситуації, у якій опинилася Європа напередодні Другої світової війни.

За цією логікою, війна в Іраку прямо відсилає до страждань євреїв, адже невинними спостерігачами, які найімовірніше потраплять у коловорот, будуть ізраїльтяни. Саддам Хусейн, як нам часто нагадують, був ворогом ізраїльтян; тим часом ізраїльський уряд підтримав та підтвердив цей наратив, із власних причин активно заохочуючи вторгнення в Ірак — як на мене, собі на шкоду.

Нехай, як тоді розсудити ці дві позиції? Це можливо, але якщо не обмежуватись абстракціями. Тут ідеться не про етичне, а про історичне тлумачення. Якщо Мюнхен не є