Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

середньосхідна країна, яка зневажала сусідів, готова ось-ось спричинити катастрофічний розкол тривалістю в покоління, захопивши й окупувавши сусідську землю. Наприкінці того літа я покинув Ізраїль із відчуттям клаустрофобії та пригніченості. Я не навідувався туди ще два роки, до 1969-го. А приїхавши знову, зауважив за собою сильну нехіть майже до всього, що бачив. Колишні колеги з кібуцу і друзі тепер сприймали мене як чужинця та вигнанця.

Тридцять років по тому я повернувся до теми Ізраїлю й опублікував низку есеїв, у яких критикував практики цієї держави на Західному березі, а також бездумну підтримку цих практик з боку Америки. Восени 2003 року в есеї для «The New York Review of Books», яке зажило скандальної слави, я доводив, що створення єдиної держави для двох народів — хоч яке воно малоймовірне й небажане для більшості — було тоді найреалістичнішою перспективою для Середнього Сходу. Це твердження, живлене рівно відчаєм і надією, спровокувало шквал ресентименту та непорозуміння. Як єврей я відчуваю обов’язок критикувати Ізраїль затято й суворо, як того не можуть робити неєвреї — щоб не наразитися на несправедливі, однак дієві звинувачення в антисемітизмі.

Маючи особистий досвід сіоніста, я міг ідентифікувати той-таки фанатизм і короткозорий, ексклюзивістський тунельний погляд в інших — особливо помітний у середовищі американської групи підтримки Ізраїлю. Тепер я дедалі виразніше розумів (і досі розумію) проблему Ізраїлю як дилему для американців. Усе, що я написав про Середній Схід, прямо чи непрямо відсилає до проблеми американської політики в регіоні та згубної ролі в роздмухуванні й поглибленні конфлікту діаспорних організацій у США. Так я хоч-не-хоч вплутався у внутрішню американську дискусію, в якій самі ізраїльтяни відіграють третьорядну роль. У цій суперечці я не лише маю розкіш бути євреєм, невразливим до морального шантажу з боку осудливих єврейських браттів. Крім того, я єврей, який жив в Ізраїлі, був ідейним сіоністом — ба більше, євреєм, який зголосився допомагати ізраїльській армії під час Шестиденної війни: супроти самовдоволеної критики це може бути доброю перевагою.

Пишучи про концепцію єдиної держави, я умисне намагався вивести на світло стримувану дискусію. З одного боку, я жбурляв каменюку в незворушне плесо підтакувальної, некритичної згоди, характерної для самозваного єврейського «проводу» у США. Але також аудиторією моїх матеріалів були і є американці-неєвреї, які активно цікавляться Середнім Сходом, або навіть ті, кого просто непокоїть американська політика в тому регіоні, — чоловіки і жінки, змушені мовчати через закиди в антисемітизмі, хоч коли подадуть голос: на тему зловживань ізраїльського лобі, незаконності окупації, недоречності «голокостового» шантажу з боку Ізраїлю (не хочеш повторення Аушвіца — не критикуй нас), воєнних скандалів у Лівані чи секторі Гази.

Саме такі люди з усієї країни запрошували мене виступати: у церковних громадах, жіночих організаціях, школах тощо. Звичайні американці, краще за інших обізнані із зовнішнім світом: читачі «The New York Times», глядачі PBS, шкільні вчителі — усі вони шукали путівника для розгублених. Аж ось раптом перед ними була людина, ладна прийти і говорити відверто, без явних партійних настанов чи етнічних ідентифікацій.

Я не був, не є і не позиціоную себе людиною антиізраїльських поглядів. Я розумію, скільки всього хибного є в арабському світі, й анітрохи не соромлюся про це говорити. Я маю друзів-ізраїльтян і друзів-арабів. Я єврей, який зовсім не уникає розмов про тривожні наслідки сучасної одержимості довкола вшанування пам’яті Голокосту. Попри мій безкомпромісний стиль, я не є природженим полемістом і аж ніяк не є партійцем. Тож я починав обговорення з учнями старших класів, прихожанами церкви або читацькими зібраннями, а наостанок чув, які ж вони вдячні за рідкісну можливість відкрито дискутувати на ці обтяжливі теми.

Напруга між асиміляцією євреїв (у твоєму випадку — Кембридж і наукова кар’єра) і єврейським активізмом (у твоєму випадку — ізраїльські роки) від початку властива модерній єврейській політиці. По суті, сіонізм Теодора Герцля кінця XIX століття можна розглядати як спробу доволі асимільованого єврея експортувати кращу версію європейського життя на Середній Схід — у формі єврейської національної держави в Палестині.

Були різні Європи, різні європейські євреї, різні сіонізми. У суто інтелектуальних категоріях можна говорити про євреїв у Німеччині, Австрії чи Франції, які зростали, як і Герцль, у розчарованому світі Європи кінця XIX століття: для них сіонізм бодай частково був продовженням їхнього космополітичного європейського існування. Але такого просто не скажеш про євреїв — абсолютну більшість, принаймні серед ашкеназі, — які жили далі на схід, у смузі осілості й усередині Росії. Звісно, саме цим євреям випаде найважливіша роль у прийдешніх десятиліттях. Їхній світ досі був релігійним світом — зачарованим світом, попри всі біди, — тому бунт і сепарація набували для них значно драматичнішої подоби.

Але є ще одна відмінність, про яку ми вже говорили: між досвідом розчарованої асиміляції центральноєвропейських євреїв і досвідом сепарації та революційної спокуси, типовішим для євреїв Східної Європи. У сіонізмі це теж помітно, особливо в російській версії робітничого сіонізму, з якою ти мав діло. Ідея про можливість відтворити ідеальну сільську спільноту — не суто сіоністська, це радше й насамперед російська соціалістична ідея.

Одне з великих непорозумінь в історії сіонізму, як видно постфактум, — неусвідомлення величезної напруги між сіоністськими мислителями й іншими радикалами родом з Російської імперії — і тими, хто походили з Центральної чи Західної Європи. Ця напруга виходить за межі питання, яку саме країну вони взялися винайти; вона позначає зовсім різні ставлення до критиків і опонентів.

У Російській імперії радикали, євреї вони чи ні, рідко бачили сенс у компромісі. З погляду ранніх російських (або польських) сіоністів, які варилися в безкомпромісному наративі трагічного минулого, Історія завжди й винятково була наративом конфлікту — і наративом, у якому переможцю дістається все. Центральноєвропейці, навпаки, могли бодай уявити ліберальне бачення Історії як історії прогресу, де кожне може знайти собі місце і де сам прогрес гарантує всім простір і автономію. Таку характерно віденську позицію метикуваті російські радикали на кшталт Володимира Жаботинського одразу відкинули як пустопорожні теревені. Той казав, що в Палестині євреям потрібен не прогрес, а держава. Коли ти будуєш державу, ти робиш революцію. А в революції бувають тільки переможці й переможені. Цього разу ми, євреї, станемо переможцями.

Хоч я рано захопився більш поміркованим і соціалістичним варіантом сіонізму, з часом оцінив суворість і розважливий реалізм критики Жаботинського. У кожному разі саме російська традиція — у випадку ревізіоністського сіонізму Жаботинського це традиція реакційної революції — взяла гору. Нині в Ізраїлі урядують і домінують