read-books.club » Сучасна проза » Волден, або Життя в лісах 📚 - Українською

Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

298
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Волден, або Життя в лісах" автора Генрі Девід Торо. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 37 38 39 ... 96
Перейти на сторінку:
в далекій оборі. А◦на ставку тим часом ропухи волають лудженими горлянками нерозкаяних стародавніх пиворізів і брагунів, що виспівують хором із берега Стиксу (най пробачать мені волденські німфи за це порівняння, адже очеретів тут майже немає, а жаби таки є). Вони силкуються й далі весело бенкетувати, як у давнину, хоча голоси їхні поставали хрипкими й урочистими, мовби насміхаючись із самої думки про веселощі, а вино втратило аромат і тільки на те й годиться, щоб наповнити тельбухи, тож ласкаве сп'яніння не зітре спогадів про минуле, лише тіла набрякнуть від рідини. Найогрядніша ропуха, пишна, як староста, опускає підборіддя на листок латаття, що править за серветку її слинявим побратимам, і під північним берегом глитає ненависну їй колись воду — передає келих далі, рипнувши скр-р-ре-ке-ке, скр-ре-е-ке-ке, скр-ре-е-ке-ке! — а з далекого гроту вже лине та сама відозва, коли наступна за старшинством і об'ємом жаба відпиває належний їй ковток; коли всі жаби долучаються до цього обряду, сам церемоніймейстер видає задоволене скр-ре-е-ке-ке!, і тоді кожна по черзі, аж до найспухлішої, найнабряклішої, найобм'яклішої жаби повторює, щоб напевно; так келих і ходить колом знову й знову, доки сонце не розжене ранкового туману, і тоді всі сповзуть під воду, крім патріарха, який і далі волатиме час від часу своє скре-ке-ке!, марно чекаючи на відповідь.

Здається, піяння півнів зі свого узлісся я ніколи й не чув, тож думав, чи не завести півника або співочу пташку заради їхньої музики. Наспів цих нащадків диких індійських фазанів перевершує голоси всіх пташок, і якби їх можна було переселити в ці хащі, не одомашнивши, їхні перегуки вже незабаром стали б найвідомішим звуком лісу, заглушивши ґелґотання гусей і пугукання сов; але ж уявіть, що то було б, якби квоктання курей заповнювало кожну паузу, коли змовкають труби Господні! Не дивно, що люди тримають цих пташок у своєму прирученому господарстві — а що вже й казати про яйця та стегенця. Ви тільки уявіть прогулянку зимового ранку лісом, де аж кишить птаство, а дикі півні піють з дерев, так що чіткі й різкі ноти розлітаються на багато миль, відлунюючи від землі, й заглушають слабші голоси інших пташок! Усі народи попрокидалися б. У такому разі кожна жива душа почала б прокидатися рано, і то з кожним днем дедалі раніше, доки всі не стали б, як писав Бенджамін Франклін, невимовно здоровими, багатими й мудрими. Поети всіх країн прославляють чужинський поклик цієї пташки не менше, ніж мелодії співунців зі своїх рідних країв. Звитяжному Шантеклеру[167] всі клімати придатні. Він тут місцевіший за місцевих. Здоров'я в нього завжди добре, легені дужі, настрій завжди піднесений. Від його співу прокидаються моряки на всіх кораблях в Атлантичному й Тихому океанах, а мене цей різкий крик жодного разу не вирвав із дрімоти. Не тримав я ані пса, ані кота, ані корови, ані свині, ані курей, тож можна сказати, що світ моїх домашніх звуків від того збіднів; не складали мені товариства ані стук маслоробки, ані рипіння прядки, ані навіть свист чайника, ані сичання каструль, ані дитячий плач. Людина старосвітська з'їхала б з глузду чи померла б від нудьги. Не було навіть щурів у стінах, бо вони перемерли від голоду, чи то пак не спокусилися моєю оселею — тільки білки на даху й під підлогою, дрімлюга на балці, галаслива сойка під вікном, заєць чи бурундук під домом, совка чи сова за домом, зграя диких гусей чи смішкувата гагара на ставку та ще дзявкотіння лисиць уночі. Навіть жайворонки й трупіали, ці ласкаві пташки з плантацій, не залітали на моє узлісся. На дворі не піяв півень і не квоктали кури. Та й двора в мене не було! Тільки необгороджена природа зазирала у вікна. Під вікнами пробивалися молоді деревця, дикий сумах і ожина проривалися в льох, дебелі сосни з рипінням терлися об черепицю, бо їм бракувало місця, а коріння їхнє підкопувалося під дім. Мені не доводилося за будь-якої погоди вештатися з відерцем по вугілля, бо за домом повалилася сосна, і я викорчував коріння на дрова. Замість протоптувати доріжку до хвіртки у Великій Хурделиці, я вирішив, що не буде в мене ані хвіртки, ані двору, ані доріжки до цивілізованого світу!

Самота

Прекрасні ті вечори, коли ціле тіло перетворюється на орган чуття і кожною порою вбирає втіхи. Я стаю частиною Природи й гуляю, де мені заманеться. Прогулюючись кам'янистим берегом у самій сорочці, попри те що погода прохолодна, хмарна й вітряна, я не прикипаю увагою ні до чого окремого, але всі стихії мені надзвичайно милі. Репетують жаби, вітаючи вечір, а вітерець приносить з далекого берега голос дрімлюги. Мені перехоплює подих від замилування тріпотливим листям вільх і тополь; мій спокій брижиться, як озерне плесо, та не зникає. Хвильки, здійняті вечірнім вітерцем, такі ж несхожі на бурю, як гладке дзеркало ставка. Вже стемніло, тільки вітер віє і реве в лісі, плюскають хвилі, а якісь істоти присипляють інших своїми голосами. Тут не буває цілковитого спочинку. Найдикіші звірі зараз не спочивають, а чигають на здобич; лисиці, скунси та кролики безстрашно снують полями й лісами. Це вартові Природи, що зшивають між собою дні жвавого життя.

Повернувшись до своєї хатини, я виявляю, що приходили гості й лишили свої картки: букетик квітів, вінок із вічнозеленого гілля чи ім'я, написане олівцем на трісці дерева чи жовтому листочку ліщини. Ті, хто рідко буває в лісах, беруть у руки якийсь шматочок лісу, щоб побавитися, а потім свідомо чи несвідомо полишають. Один такий гість обдер кору з вербової гілочки, зв'язав кільцем і лишив у мене на столі. Я завжди знав, коли за моєї відсутності приходили гості — їх виказувала як не зігнута гілочка чи прим'ята трава, так відбитки черевиків. Зазвичай я міг визначити стать, вік і породу гостей за дрібними слідами: впущеною квіткою, вирваним і пожбуреним геть жмутком трави, нехай навіть аж при самій залізниці за пів милі від хатки, чи за запахом сигари або люльки. Та що там, інколи запах люльки зраджував появу гостя ще за шістдесят родів від хатинки.

Зазвичай нам достатньо місця. Ми не впираємося ліктями у виднокрай. Хащі та ставки ніколи не підступають просто нам до дверей — навколо завжди знайомий, за нашими мірками справлений проруб, привласнений, обгороджений, вирваний у природи. Чому я маю цю велику ділянку, довгі милі безлюдного лісу, полишені іншими людьми? Найближчий мій сусід живе десь за милю, а найближчі будинки можна побачити хіба що з

1 ... 37 38 39 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Волден, або Життя в лісах"