Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

Незабаром по шостій ворота відчинили й ми почали проходити по одному всередину. У дворі, в конторі, службовець записував наші імена, рід занять і вік, а також місця, звідки ми прийшли і куди прямуємо — останнє запитують, щоб відстежувати пересування волоцюг. Я назвався художником. Я ж малював колись аквареллю — а хто не малював? Службовець також запитував, чи є в нас гроші, й усі відповідали, що ні. Закон забороняє ночувати в цвяху, якщо ти маєш більше восьми пенсів, а всі інші гроші треба здавати на вході. Але волоцюги, як правило, натомість потайки проносять гроші, щільно загорнувши їх у тканину, щоб не дзенькали. Зазвичай монети ховають у мішечок з чаєм і цукром, який носить кожен волоцюга, або ж у «папери». «Папери» вважаються святою святих і ніколи не обшукуються.

Після реєстрації в конторі нас відвели до цвяха службовець, якого називали старшим наглядачем (його робота — пильнувати за волоцюгами, й зазвичай на цій посаді працюють жебраки з будинків праці), і великий крикливий негідник-наглядач у блакитній уніформі, який ставився до нас, як до худоби. У цвяху були ванна кімната й вбиральня, а ще — довгі ряди кам'яних камер, можливо, із сотню. Це було голе, похмуре місце з каменю й вапна, надто чисте, із запахом, який я дивним чином передчував уже за виглядом цього місця — запах м'якого мила, рідини «Джейз[197]» і громадської вбиральні — холодний, непривітний, тюремний запах.

Наглядач загнав нас у коридор, наказав пройти до ванної по шестеро та обшукав перед миттям. Він шукав гроші і тютюн — ромтонський цвях був одним з тих, де ти можеш курити, якщо зміг пронести тютюн, але якщо його знаходили, то відбирали. Досвідчені волоцюги розповідали нам, що дозорець ніколи не шукає нижче колін, тож перш ніж заходити, ми переховали наш тютюн за халяви чобіт. Згодом, коли ми переодягалися, то непомітно переклали його у верхній одяг, який нам дозволяли брати з собою, щоб використовувати замість подушок.

Видовище у ванній було надзвичайно огидним. П'ятдесят брудних, зовсім голих чоловіків, що товклися в кімнаті площею двадцять на двадцять футів, з лише двома ваннами й двома слизькими рушниками на ролику для всіх. Я ніколи не забуду того смороду брудних ніг. Повноцінно помилися менше половини волоцюг (я чув, як хтось казав, що тепла вода «ослаблює» організм), але всі помили ноги, обличчя й сполоскали відразливі засмальцьовані ганчірки, звані онучами, якими обмотували стопи. Свіжу воду пропонували лише тим, хто купався повноцінно, тож багатьом довелося митися у тій самій воді, де перед тим мили ноги інші волоцюги. Наглядач ганяв нас туди-сюди, грубо лаючись, якщо хтось затримувався. Коли настала моя черга митися, я запитав, чи можна сполоснути ванну від патьоків бруду перед тим, як нею користуватися. Він відповів лише: «Стули пельку й лізь у ванну!» Зрозумівши, які тут порядки, я вже більше нічого не запитував.

Коли ми нарешті викупалися, дозорець зв'язав наш одяг у клунки й видав нам сорочки з будинку праці — сірі бавовняні халамиди сумнівної чистоти, схожі на вкорочені піжами. Після цього нас одразу розвели по камерах, і незабаром дозорець зі старшим наглядачем принесли вечерю з будинку праці. Пайок на одну людину складався з півфунтового клинця хліба з розмазаним маргарином і пінти гіркого какао без цукру в бляшаній кружці. Сидячи на підлозі, ми зжерли все за п'ять хвилин, і близько сьомої двері камер зачинили ззовні до восьмої ранку.

Дозволялося ночувати з напарником, оскільки камери були розраховані на двох. Я напарника не мав, тож мене поселили з іншим самотнім чоловіком, худим чолов'ягою з легкою косоокістю й щетинистим обличчям. Камера була площею п'ять на вісім футів і восьми футів заввишки, кам'яна, з невеликим заґратованим віконцем під стелею й вічком у дверях — справжня тюремна камера. Всередині було шість ковдр, відро, труба парового опалення, та й по всьому. Я оглянув камеру з неясним відчуттям, що чогось бракує. Тоді, шокований несподіванкою, я зрозумів, чого саме, і вигукнув:

— Але, чорт забирай, де ж ліжка?

— Ліжка? — здивовано перепитав мій сусід. — Немає ніяких ліжок! А чого ти очікував? Це один з тих цвяхів, де сплять на підлозі. Боже! Ти досі до цього не звик?

Скидалося на те, що брак ліжок був цілком звичним для цвяхів. Ми скрутили наші пальта, присунули їх до труби парового опалення й вмостилися настільки зручно, наскільки могли. Стало нестерпно задушливо, але недостатньо тепло, щоб можна було перестелити всі ковдри на підлогу, тож ми стелили лише одну, щоб було трохи м'якше спати. Ми лежали на відстані фута, дихаючи одне одному в обличчя, постійно торкаючись голими кінцівками, а уві сні один до одного прикочувалися. Доводилося постійно крутитися з боку на бік, але це не допомагало. Хай як би ти лягав, спочатку наставало тупе оніміння тіла, а потім приходив різкий біль, коли твердість підлоги починала відчуватися крізь ковдру. Заснути можна було не більше ніж на десять хвилин.

Опівночі сусід почав мене домагатися — неприємний досвід, коли ти в закритій, цілковито темній камері. Він був слабким створінням, тож я легко відбився, але, звісно, після цього вже неможливо було заснути. Решту ночі ми не спали, а розмовляли й курили. Сусід розповів мені про своє життя. Раніше він був монтером, але не працював уже три роки. Дружина покинула його, щойно він втратив роботу, й він так довго залишався віддалік жінок, що майже забув, як вони виглядають. Він казав, що гомосексуальність дуже поширена серед волоцюг, які давно на вулиці.

О восьмій дозорець пройшовся коридором, відкриваючи двері й вигукуючи: «Усі на вихід!». Двері відчинилися, випускаючи затхлий, відразливий сморід. Коридор одразу ж наповнився злиденними людьми в сірих сорочках, у кожного в руці по відру й усі квапляться до ванної. Вранці на всіх наливали одну ванну води, й коли я туди дістався, двадцять волоцюг уже повмивали в ній свої обличчя. Я кинув оком на чорну піну, що плавала на поверхні, й пішов, так і не вмившись. Після цього нам дали сніданок — те саме, що й на вечерю, — повернули одяг і наказали вийти у двір працювати. Робота полягала в тому,