Читати книгу - "Додому"

— Отже, гидко. Ми ніби закопали це все десять років тому, бо було гидко.

— Коли ви кажете «ніби закопали»…

— Ми провели розслідування. Воно ні до чого не привело. Мені сказали відступити. Я так і вчинив, проте неохоче. Врешті-решт, не думаю, що це важливо. Мені наразі треба кілька секунд, щоб подумати про наслідки, якщо я вам розповім.

— Якщо це допоможе, — сказав Майрон, — обіцяю бути стриманим.

— Не допоможе.

Ніл встав і пройшовся до вікна. Він покрутив ручку жалюзі, закривши їх на мить, а тоді знову відкривши. Він дивився вниз на будівництво.

— Були деякі текстові повідомлення, — сказав Ніл, — між Чіком Болдвіном та Ненсі Мур.

Майрон чекав, доки Нік скаже більше. Він не зробив цього, тож Майрон запитав:

— Які саме повідомлення?

— Безліч повідомлень.

— Ви знаєте, що в них було?

— Ні. Їх видалили з обох телефонів. Телефонна компанія не зберігає записів вмісту.

— Припускаю, ви питали Чіка та Ненсі про них?

— Питали.

— І?

— Обоє твердили, що то звичайні речі. Деякі були про їхніх хлопчиків. Декотрі були про те, що Мури, можливо, вкладуть гроші в справу Чіка.

— Вони вклали гроші в справу Чіка?

— Не вклали. І повідомлення надходили в будь-який період дня. І ночі.

— Зрозуміло, — сказав Майрон. — Ви говорили з її чоловіком та його дружиною про це?

— Ні. Тоді вже залучили ФБР. Мабуть, ви пригадуєте, як усе було. Тиск, страх, незнання. Сім’ї вже висіли на волосинах. Ми уважно дослідили цю версію, і нічого не знайшли. Ми не бачили причини, щоб завдавати комусь більше болю.

— А зараз?

Ніл обернувся і глянув на Майрона, який сидів на стільці.

— І зараз я все ще не бачу причини завдавати комусь більше болю. Тому я не хотів вам розповідати.

У двері постукали. Ніл запросив увійти. Молодий чоловік просунув голову в ледь прочинені двері.

— У вас зустріч із губернатором за десять хвилин.

— Дякую, зустрінемося з вами у вестибюлі.

Молодик зачинив двері. Ніл Губер повернувся до столу. Він схопив свій мобільний телефон і гаманець та запхав у кишені.

— Це стара приказка, але подібна справа ніколи не покидає. Частково я звинувачую себе. Я знаю, знаю, але звинувачую. Просто думаю, можливо, можливо, якби я був кращим копом…

Він не закінчив речення. Майрон підвівся.

— Робіть, що мусите, — сказав Ніл, попрямувавши до дверей. — Але тримайте мене в курсі.

Розділ 19

— Уже полудень? — запитав Чік.

— За п’ять хвилин, — звірився з годинником Майрон.

— Тоді я радше налаштую ноутбук.

Вони сиділи за величезною мармуровою барною стійкою в «Ла Сирені», італійському ресторані у відомому готелі «Мерітайм» у Челсі. Місце так чи інакше здавалось елегантним і теплим, сучасним, але з нотками шістдесятих. Межа між внутрішньою залою та залою просто неба була майже непомітна. Майрон подумки зазначив, що треба якомога швидше запросити сюди Терезу.

На стіні не було телевізора — це місце не було таким, — тому Чік приніс ноутбук, щоб вони могли подивитись інтерв’ю на «Сі-Ен-Ен» наживо.

— Я не міг усидіти вдома сьогодні, — сказав Чік. Його шкіра завжди блищала, тому він мав такий вигляд, ніби після воскової процедури. Можливо, він їх і робив. — Ми з Брук тільки витріщаємось одне на одного та чекаємо. Знаєш, через це все повертається назад.

Майрон кивнув.

— Це важко в будь-якому сенсі, але здається, що ми жили в чистилищі. Треба чимось себе займати або з’їдеш із глузду. Тому я прийшов до себе в офіс сьогодні зранку. Потім зустрівся зі своїми адвокатами, щоб порадитися, що можна вдіяти.

— Вдіяти з чим? — запитав Майрон.

— З мовчанням Патріка. Я шукав можливість звернутися до суду. Знаєш, щоб змусити його співпрацювати, — Чік глянув поверх ноутбука. — Втім, чому ти хотів зі мною зустрітися?

Майрон не знав, як розпочати розмову про спілкування з Ненсі Мур. Запитати прямо чи поступово підійти до теми?

— Стривай, — сказав Чік. — Зараз розпочнеться трансляція.

Сучасність. У «Ла Сирені» вдало поєднувався світ мистецтва, хіпстери з Ґринвіч-Віллиджу та «володарі всесвіту» з Волл-стрит. Місце гуло від натовпу людей, які приходили обідати, і тут за барною стійкою двоє чоловіків схилилися над ноутбуком, воліючи подивитися новини. Ніхто на них і не глянув.

— Зажди-но, де це вони? — спитав Чік.

— Вітальня Мурів, — впізнав кімнату Майрон.

— Вони роблять це не в студії?

— Як бачиш, ні.

На екрані Андерсон Купер сидів у розкішному шкіряному кріслі. Ненсі та Гантер вмостилися на дивані навпроти нього. Гантер був одягнутий у темний костюм і темну краватку. На Ненсі була світло-синя сукня, стильна, але консервативна.

— Де Патрік? — запитав Чік. — Майроне!

— Я не знаю. Дивімося, гаразд?

Інтерв’ю почалося без Патріка. Андерсон розпочав з відомостей загального характеру: викрадення, передача викупу, напружена ситуація через брак відповідей, тривале очікування цього дня. Він зазначив, що Ненсі та Гантер тепер були розлучені, чітко натякнувши, що розрив був прямим наслідком того, що трапилося. Однак ані Ненсі, ані Гантер не переймалися.

— Ми спільно піклуємося про нашу чудову дочку, — пояснила Ненсі.

— Ми разом її виростили, — додав Гантер.

За кілька хвилин Чік похитав головою і сказав:

— Неймовірно. Вони нічого йому не розповідають.

У певному сенсі, то була правда. Андерсон не тиснув на них, і це було зрозуміло за таких обставин. Це не політики, які змагаються за посаду. Це батьки, які сильно страждали, а тепер намагаються усвідомити свою раптову… Ви б назвали таке удачею?

Говорила здебільшого Ненсі. Вона пояснила Андерсон, які вони були вдячні, що Патрік повернувся додому.

— Наш син пережив жахливе, тяжке випробування, — сказала вона, кусаючи нижню губу. Коли Андерсон намагався дізнатися якісь деталі, вони змінювали тему розмови, зводячи все до тези, що Патріку потрібна приватність і «простір для того, щоб прийти до тями й адаптуватися».

Це було повідомлення, яке повторювалось у різних формах: будь ласка, дайте Патріку й сім’ї Мурів спокій, щоб можна було оговтатися після цього жахливого, тяжкого випробування. Вони так часто використовували фразу «жахливе, тяжке випробування», що Майрон здивувався, чи вони не тренувалися її казати.

Андерсон енергійно вів інтерв’ю. Він запитав про викрадення, чи наблизилися вони до викриття злочинців. Мури не давали конкретної відповіді, переадресовуючи питання про «можливі затримання» «компетентним органам».

Коли Андерсон згадав той «жахливий день», Ненсі сказала:

— Це було давно. Слід пам’ятати, що хлопчик мав лише шість років.

— Що він пам’ятає?

— Обмаль. Патрік багато переїжджав за ці роки.

— Тобто «переїжджав»?

Її очі наповнилися слізьми. Майрон чекав, що Гантер візьме її за руку, але він цього не зробив.

— Наш син ледь не вмер від ножового