Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

«Еге, — подумалось мені, — це ж так я й сам скоро повірю, що насправді втопився в млиновому шлюзі маєтку Стіа і тепер тільки уявляю, ніби живий».

Відомо, що деякі різновиди божевілля передаються, мов зараза. Отож і я, хоч би як опирався, зрештою відчув: божевілля синьйора Ансельмо передається й мені. Звісно, я не вважав себе справді мертвим, хоч у цьому не було б великої біди. Найважче — померти. А коли вже людина померла, то в неї навряд чи з’явиться прикре бажання повернутися до життя. Біда була в іншому — я раптом збагнув, що мені ще доведеться помирати. Я ж про це геть забув: після мого самогубства в Стіа думав, ясна річ, тільки про життя. А тепер синьйор Ансельмо Палеарі весь час викликав переді мною привид смерті.

Цей блаженний чоловік не міг говорити про щось інше! Та ще й говорив з таким запалом і частенько вдавався до таких дивовижних образів і порівнянь, що, коли я його слухав, мене поймало нестримне бажання стрімголов тікати з цього дому й оселитися десь-інде. Одначе в теоріях і поглядах синьйора Палеарі, дарма що вони здавалися мені здебільшого наївними, було врешті й чимало втішного, а раз мене вже непокоїла думка, що колись і я помру-таки по-справжньому, я охоче слухав його міркування.

— Є тут логіка? — спитав він мене якось, прочитавши уривок з книги Фінота, переповненої такою сентиментально-похоронною філософією, що все це здавалося маячнею могильника й морфініста. В тому уривку йшлося про зародження хробаків у розкладеному трупі людини. — То є тут логіка? Звичайно, матерія існує, я не заперечую. Нехай навіть усе матеріальне. Однак є форма і форма, образ і образ, якість і якість. Є камінь і невагомий ефір, чорт забирай! Так і в моєму тілі є нігті, зуби, шкіра і є, чорт забирай, найтонша тканина ока! Отож, синьйоре, з якого побиту станемо ми заперечувати, що так звана душа теж матеріальна? Але згодьтеся, що це інша матерія, не така, як ніготь, зуб і шкіра. Ця матерія схожа на ефір чи щось подібне. Чому ж ми приймаємо ефір як гіпотезу, а душу заперечуємо? Є в цьому логіка? Матерія — так, синьйоре. Стежте за моєю думкою, і ви побачите, до чого я веду, як усе узгоджу. Ми прийдемо до Природи. Зараз ми розглядаємо людину як наслідок зміни незліченних поколінь, як продукт довготривалої роботи природи, чи не правда? А відтак, любий синьйоре Меїс, ви теж тварина, причому найжалюгідніша і зрештою майже нічого не варта. Я погоджуюся з цим і кажу: припустімо, що людина посідає не дуже високе місце на ієрархічній драбині живих істот — від хробака до людини, скажімо, сім-вісім, а то й п’ять щаблів. Але ж, чорт забирай, аби піднятись на ці п’ять щаблів, природа трудилася тисячі й тисячі століть! Чи не правда, матерії довелося пройти нелегкий шлях розвитку як формі і як субстанції задля того, щоб досягти цього п’ятого щабля і стати твариною, котра краде і бреше, але водночас здатна написати «Божественну комедію» або віддати себе в жертву, як наші матері, — моя і ваша, синьйоре Меїс. І ця істота зненацька — гах! — і нема! Перетворюється в ніщо? Є тут логіка? Ні, на хробака перетвориться мій ніс, моя нога, але ж не моя душа, чорт забирай! Так, синьйоре, вона — теж матерія, хто заперечить? Тільки ж не така, як ніс і нога. Є тут логіка?

— Перепрошую, синьйоре Палеарі, — заперечив я, — геній виходить на прогулянку, випадково падає, вдаряється головою і стає ідіотом. А де поділася душа?

Синьйор Ансельмо заціпенів, устромив очі в землю, наче біля його ніг зненацька впав камінь.

— Де поділася душа?..

— Звісно, ми з вами геніальні люди, та все ж розміркуйте самі: я гуляю, падаю, вдаряюсь головою, роблюсь ідіотом, — де поділася душа?

Палеарі склав руки на грудях і з поблажливим співчуттям відповів:

— О боже мій милий! Навіщо вам, любий синьйоре Меїс, падати і вдарятися головою?

— Ну, це просто гіпотеза.

— Ні, любий синьйоре, ви гуляйте собі спокійно, так буде ліпше. Візьмімо старих, котрі, не падаючи і не забиваючись головою, інколи стають ідіотами. Що ви на це скажете? Хочете довести, що, ушкодивши тіло, ви ослаблюєте й душу, що небуття тіла призводить до небуття душі? Але вибачте! Чому б вам не уявити собі щось протилежне — душу, яка осяває до краю немічне тіло? Приміром, Джакомо Леопарді! І багато інших старих, скажімо, його святість Лев Тринадцятий! Ось так! Уявіть собі фортепіано і піаніста. Раптом під час гри інструмент відмовляє — одна клавіша не звучить, дві чи три струни порвалися. Звісно, на такому інструменті навіть найкращий піаніст гратиме погано. Та коли фортепіано й зовсім змовкне, хіба піаніст перестане існувати?

— Виходить, що мозок — це фортепіано, а душа — піаніст?

— Давнє порівняння, синьйоре Меїс! Ясна річ, коли мозок зіпсувався, душа стає нерозумною, божевільною і таке інше. Однак це означає лиш те, що коли піаніст зламав інструмент, не випадково, не через необачність, а навмисне, то він мусить і розплачуватись: хто ламає, той і платить, так, так, за все треба платити. Та це вже інше питання. Даруйте, невже для вас нічого не значить та обставина, що все людство, всі люди, про яких ми що-небудь знаємо, завжди мріяли про життя по той бік смерті? Адже це факт, факт, справдешній доказ.

— Кажуть, інстинкт самозбереження…

— Ні, синьйоре! Ось мені, щоб ви знали, начхати на цю гидку оболонку, яка мене вкриває! Вона тисне на мене, і я ношу її тільки тому, що мушу носити. Та коли мені доведуть, чорт забирай, що, протягавши її ще п’ять, шість, десять років, я не матиму за це ніякої винагороди і що для мене все скінчиться тут, я сьогодні ж, цієї ж миті скину її. До чого ж тут інстинкт самозбереження? Я зберігаю себе тільки тому, завважте, тільки тому, що відчуваю — так усе скінчитися не може! Але хтось мені заперечить, людина, мовляв, це одне, а людство — інше. Людина помирає, людський рід еволюціонує. Оце так розумування! Поміркуйте самі: хіба людство — це не я, не ви, не кожна людина? Хіба кожен з нас не відчуває, що було б безглуздо й жахливо, коли б усе зводилось лише до жалюгідного подиху, яким і є наше