Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Зі створеним світом ви можете зробити все, що завгодно, адже це ваш світ. Те саме і з персонажами, бо це ж ви їх такими створили. Якщо Воннеґут вагається, Кундера підкреслює умовність, а Льйоса наголошує, що персонажі й сюжети беруться з вашого життя, то Еко просто випромінює упевненість у праві автора змінювати все. Вбити монаха? Можна й двох, і чотирьох теж. Звісно, він звертає увагу на потребу правдоподібності: розвивати персонажів, вести сюжет потрібно за логікою самого тексту. Ця логіка накладатиме певні обмеження. Простіше кажучи, якщо відтворюємо історичну епоху, то інквізитори не можуть вдаватися до ельфійських заклять. Логіка починає діяти, щойно ми її запускаємо в дію. Проте первісно параметри уявного світу все ж визначаємо ми. Отже, авантюра письма для нас самих не може не вдатися. Ще невідомо, як поставиться до нашого світу читач, але ми, створюючи його, точно маємо шанси пережити кілограми радості.

Читач. Друга обіцянка Великого й Жахливого Умберто стосується якраз цієї істоти: автор має усі шанси навчитися керувати нею, спрямовувати її зацікавлення, гратися очікуваннями, а можливо, й почуттями. Еко не був би постмодерністом, якби спершу не кинувся експлуатувати темних каракатиць нашого страху та рожевих зайчиків щирого сентименту. Він знає, що такі істоти населяють кожного й вдалими комбінаціями слів перші грізно підіймаються на поверхню, а другі весело стрибають по сонячних галявинах читацької свідомості. Звідси — детективні сюжети, хоррор неприступної бібліотеки, таємних сект та всесвітніх змов. А потім — еротика, мелодраматичне сум’яття почуттів і меланхолійні, сповнені тихого спокою фінали. Дослідник краси та потворності добре знає, за які ниточки сіпати й на які кнопки натискати. А як усе відбувається безпосередньо в мозку охочих зануритися у черговий сюжет, можемо детальніше глянути в «Ролі читача».

Хто ж бере його книжку до рук з наміром порозгадувати численні інтелектуальні шаради (що, як вже було сказано, зовсім не обов’язково), на того чекає не менш захоплива мандрівка до приміток та енциклопедій. З часом Еко навіть починає хуліганити: проголошує необхідність нудних перших ста сторінок, щоб відсіяти «не свого» читача, а в «Острів напередодні» вставляє цілий бароковий трактат (точніше, його стилізацію). Читаєш, і здається, що автор визирає з-за кожної сторінки, примовляючи: «та кидай це, пропусти, переходь далі — до сюжету». І він переможе, якщо ми так зробимо.

Окремо Еко говорить про заголовок: як би це парадоксально не звучало, але ніщо не має спокушати читача зазирнути в книжку. На титулі має бути щось зовсім нейтральне або не до кінця зрозуміле: маятник, острів, полум’я… Четвертий роман письменник називає, відповідно до своїх вимог, ідеально — іменем головного героя — «Бавдоліно». Жодних обіцянок, хоча ми знаємо, що вони будуть, загроза ста нудних сторінок, але розуміємо, що й вони не менш захопливі. Усе це спосіб одразу внести інтелектуальну (не «жовту») інтригу: що не так із маятником? А він має стосунок до Едґара По? І до якого Фуко він має стосунок?

Додатково варто сказати про назву першого роману. Еко спочатку теж хотів назвати його за ім’ям одного з персонажів — «Адсон із Мелька», проте пізніше обрав щось, що, на його погляд, відсилає до Середньовіччя, а насправді — дає певну естетичну й, можливо, навіть еротичну обіцянку: Il nome della rosa. У нас циркулюють два варіанти цієї назви — «Ім’я троянди» та «Ім’я рози», хоча не розумію, чому зберігається калькована з російської. Як бачимо, в італійській назві rosa йде з маленької літери, тому це не ім’я, якщо йти за логікою тексту, то мова радше про (1) власне троянду як один із символів краси і (2) знаки таємного ордену «Лицарів хреста та троянди», яких часто, калькуючи вже з німецької, називають розенкрейцерами (Rosenkreuzer). Символом цього невидимого товариства, що існувало, вочевидь, більше в уяві та на папері у вигляді легенд, якими Еко успішно спекулює, була троянда на хресті, вона й дала назву ордену. Чому ми повинні вслід латиномовній чи німецькомовній традиції говорити «розенкрейцери» або вслід російськомовній клішувати «роза вітрів» чи «роза собору» — то справа нашого особистого колоніального досвіду. Я пропоную рішуче перекладати «Ім’я троянди» — так навіть звучить більш поетично, бо збережено/трансформовано авторський асонанс.

У кожній із назв своїх романів, у багатьох інтригах та сюжетах болонський професор закладає багатозначність. Не мало що в його світах можна тлумачити по-різному й від того читання перетворюється на захопливий квест. О, не сумніваймося, тексти Умберто Еко — це машини, цілі комбінати з виробництва цікавості. Це гігантські будівлі, собори сенсів, і лиш від нас залежить, у який із притворів, на котру з веж потрапимо. Цей автор думає про свого читача, харчує його загадками й напуває недоступним більше ніде міцним алкоголем вражень. Читачі бувають різні? Тоді треба кожному розказати цікаву саме йому історію.

DJ Eco

Як розуміємо, завдання автора ускладнюється. Від свого первісного творчого екстазу й влади над персонажами та їхнім світом, від свого захопленого kill ‘em all! (яке, до речі, нікуди не дівається) сучасний письменник мав би перейти до більш витончених форм співпраці з читачем. Таких прийомів Еко вирізняє два й вони типові для всієї літератури, яку називаємо постмодерною.

Спершу вже згадувана інтертекстуальність, тобто перегук тексту з іншими. От вирішує наш автор написати про бібліотеку (як знаємо, це одна з локацій, де відбуваються події «Імені троянди»). Безперечно, у своєму житті професор бачив багато бібліотек, поміж іншим і монастирських. Але ж є ще «Вавилонська бібліотека» Борхеса, у якій невтомні, перейняті містичним драйвом бібліотекарі шукають Книгу книг, що містить пояснення до всіх томів на полицях. Головні персонажі роману, Вільгельм Баскервільський та Адсон із Мелька, теж повинні розгадати таємницю бібліотечних лабіринтів, а що як книга, яку вони шукають, є не просто ключем до розгадки убивств, а чимось більшим — отією Книгою книг? Коли до розуміння підключаються інші тексти, особливо тексти класичні, наше бачення стає панорамнішим, а читання — цікавішим. Ну, й так, імена головних персонажів непомильно відсилають до розслідувань Шерлока й Ватсона (Баскервільський і Адсон). Автор таким чином спонукає читача постійно порівнювати методи середньовічних детективів із вивіреною логікою Холмса. Це така ніжна пародія й