Читати книгу - "Артеміс Фаул, Йон Колфер"

Каджон визирнув із-поза прикриття.

— Усе гаразд, капітане?

— Секундочку, командире. Чіксе? Як справи?

Чікс подивився на монітор.

— Він ворушиться. Стукіт його налякав. Бачу кігті. Ого, а він величезний. Не хотів би я опинитися на місці хлопців із Рекону. А що, як він на когось наступить?

Каджону на мить стало соромно. Він мало не попрощався зі своєю заповітною мрією — м’якеньким кріслом у Раді.

Клітка здригнулася так, що Чікс мало не випав зі свого місця. Зараз він нагадував ковбоя на родео.

— Гей! Він рухається. Тікаймо, хлопці! У мене таке відчуття, що будь-якої миті доведеться кликати на допомогу.

Каджон особистої участі в операції не брав. Вирішив довірити таку справу солдатам. Командир — персона дуже важлива, щоб ризикувати своєю безпекою. Для Народу буде краще, якщо він лишиться поза зоною небезпеки.

Батлер перестрибував через чотири сходинки. Уперше він лишив свого хазяїна у скрутному становищі. Але Джульєтта — частина родини, і з його маленькою сестричкою трапилося щось серйозне. Ельфійка їй щось сказала, і тепер дівчина сиділа в камері і реготала. Батлер побоювався найгіршого. Якщо із сестрою щось трапилося, він не зможе жити.

По голеній потилиці стікав піт. Події розгорталися дуже дивно. Ельфи, магія, а тепер іще й полонянка бігає по будинку. Як можна повернути над усім цим контроль? Політиків оточували команди з чотирьох охоронців, а йому доведеться розбиратися з цим безладом наодинці.

Батлер не зупинився, аж поки не дістався кімнати, де утримували капітана Шорт. Джульєтта сиділа на ліжку і не зводила очей із бетонної стіни.

— Що ти тут робиш? — видихнув він, професіональним жестом вихоплюючи зігзауер.

Сестра навіть не глянула на нього.

— Тихо, мавпо. На рингу Луї Машина Кохання. Не сказала б, що він такий уже й крутий. Навіть я б із ним упоралась.

Батлер блимнув очима. Що вона верзе? Явно під дією наркотиків.

— Ходімо. Артеміс кличе нас нагору до кімнати контролю.

Джульєтта тицьнула в стіну наманікюреним пальчиком.

— Артеміс зачекає. Це міжконтинентальні змагання. І це помста. Луї з’їв домашню свиню Хогмана.

Дворецький уважно подивився на стіну. На ній не було абсолютно нічого. Часу обмаль.

— Гаразд. Ходімо, — рикнув він і перекинув сестру через плече.

— Ні-і-і-і. Не чіпай мене, — запротестувала сестра і почала лупцювати його маленькими кулачками. — Не зараз. Хогман! Хо-о-о-о-огман!

Батлер, не звертаючи уваги на протести, кинувся до Артеміса. Хто, в біса, той Хогман? Мабуть, її бойфренд. У майбутньому варто уважніше придивлятися до тих, хто заходить до них у гості.

— Батлере? Захищайся.

Артеміс. На підлозі. Дворецький трохи опустив сестру, щоб дотягнутися до пояса.

— Льодяники! — крикнув його роботодавець.

— Повтори. Мені здалося, ти сказав...

— Е-е... Я хотів сказати, тікайте звідси. Ховайтеся! Ховайтеся!

Ховатися? Якось дивно чути таке з вуст Артеміса. Немов знайти каблучку з діамантом у супермаркеті.

— Ховатися?

— Так, Батлере. Шукай прикриття. Мені здавалося, прості слова швидше знайдуть шлях до твого когнітивного сприйняття. Я помилився.

Це вже більше схоже. Батлер оглянув коридор у пошуках схованки. Вибір невеликий. Єдине місце, де можна знайти притулок, — під середньовічними обладунками, що прикрашали стіни. Дворецький пірнув в альков за лицарем із чотирнадцятого століття в повному убранні, з мечем і булавою.

Джульєтта постукала по обладунках.

— Думаєш, ти мене налякав? Та я тебе однією лівою.

— Тихо, — шикнув на неї Батлер.

Він затамував подих і прислухався. До дверей щось наближалося. Щось велике. Дворецький трохи висунувся, щоб оглянути вестибюль...

Саме цієї миті, як йому здалося, двері підірвали. Та навіть це слово не передає повною мірою того, що трапилося. Скоріше, двері розлетілися на маленькі шматочки. Таке Батлер бачив лише раз, коли опинився під час семибального землетрусу в маєтку колумбійського наркобарона із завданням підірвати його. Це було трошки інше. Більш локально. Дуже професіонально. Класичний антитерористичний прийом. Вибити двері з шумом і димом та увірватися всередину, поки терористи дезорієнтовані. Що б то не було, то дуже погано. У цьому він певен. І він не помилився.

Хмара пилу повільно опустилася, лишивши бліде покривало на туніському килимі. Мадам Фаул розлютиться, якщо зробить хоч крок за поріг кімнати. Інстинкт наказував Батлерові рухатися. Зиґзаґом через коридор. Бігти нагору. Пригнутися, щоб важче було влучити. Зараз для цього слушна мить, поки ще важко щось роздивитися. Щосекунди може посипатися град куль, і доведеться тікати до останнього місця, де б йому хотілося ховатися, — до підвалу.

У будь-який інший день Батлер би вже побіг. Він би вже подолав половину сходів, доки розум устиг підключитися до процесу. Але сьогодні через плече у нього висіла молодша сестра і розказувала якісь нісенітниці, і йому аж ніяк не хотілось підставляти її під ворожий вогонь. У такому стані, у якому зараз перебувала Джульєтта, вона, напевне, спробувала б викликати на поєдинок елфійських командос. І хоча говорити сестра могла що завгодно, вона лишалася ще дитиною. Легка здобич для тренованого вояка. Тож Батлер пригнувся, притулив Джульєтту до гобелену за обладунками і перевірив запобіжник. Добре. Ну ж бо, ідіть сюди, хлопчики.

У пилюці щось рухалося. І Батлер одразу зрозумів, що це щось не було людиною. Дворецький відвідав не одно сафарі, щоб не впізнати тварину з першого погляду. Придивився до ходи. Можливо, примат. Схожа статура. Але більший за будь-якого примата, що дворецький бачив раніше. Якщо це примат, то пістолет не дуже допоможе. У череп самця можна висадити п’ять обойм, і все одно у того лишиться час, щоб тебе проковтнути. Лише тоді мозок тварини зрозуміє, що вона мертва.

Але то був не примат. Примати не можуть бачити в темряві. А ця істота бачила. Із-поза косматого чуба виглядали розжарені червоні очі. Ікла. Мало не завбільшки зі слонячі бивні. Вигнуті та гострі. Гарна зброя для потрошіння. У Батлера стиснувся шлунок.

Таке відчуття у нього вже було. В перший день у швейцарській академії. Страх.

Істота вийшла з хмари пилу. Батлер ледь утримався від зойку. Вперше після академії. Такого ворога він іще не зустрічав. Тут дворецький помітив, що ельфи зникли. Прислали замість себе примітивного мисливця. Істоту, що не цікавиться ані магією, ані правилами. Просто вбиває все на своєму шляху, незважаючи на вигляд. Ідеальний хижак. Це можна було зрозуміти, лише глянувши на будову зубів, немов створених для того, щоб розривати м’ясо, на застиглу під нігтями кров