Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

— Я був у Кривому Розі. Веселе місто.

— То ти радиш їхати?

— Сама думай...

А коли повернулися до річки й Іван зібрав своє причандалля, щоб рушати додому, Тетянка враз підійшла до нього так близько, що мало не торкалася Івана гостренькими грудьми, і зашепотіла йому в лице:

— Нікуди я не поїду, чуєш? Не поїду!

Повернулася й побігла до свого двору. Потім ще зупинилася коло воріт і гукнула звідти вже весело:

— Я тебе підманула, чуєш?!

Як же це воно сталося, що потому Іван так довго не ходив на риболовлю? Боявся? Тепер він не міг собі пояснити. Літо збігало, а він ждав чогось, виглядав, хоча дедалі частіше згадував Тетянку і її гарячий шепіт: «Нікуди я не поїду, чуєш?»

А однієї ночі Іван довго не міг заснути. Йому млосно пах ліс, пахнув грибами, яких іще не було, а перед очима стояли розтулені губи й націлені до нього гостренькі груди: «Поцілуй...»

Вранці Іван не витримав, ухопив вудки й подався до річки.

— О, явився! — зустрів його дядько Комар. — Добре, що навідався, бо мені оце ні з ким і словом перекинутись.

— А Тетянка? — зопалу сказав Іван перше, що мав на думці.

— Тетянка? Поїхала.

— Куди?

— У Кривий Ріг. Вчора...

Вчора... Вчора... Вчора...

Тепер поплавці стриміли непорушно, як намальовані, і дядько Комар почувався винним: не вгодив він сьогодні Іванові своєю річкою. Той сидить і — ні пари з вуст.

— Зараз, Іванцю, я тебе розвеселю трохи.

Комар пішов до хати і згодом повернувся з музикою — Іван іще здалеку почув, що в його руках шкабарчить транзисторний приймач.

— Оце таке радівце без дроту, а й Америку ловить, — похвалився Комар, сідаючи біля Івана. — От уже повидумували.

Але «радівце» Івана не розвеселило: тут і так кльову немає, а дядько ще й музику приніс, щоб рибу розлякувати. Доведеться вертатись додому з порожніми руками, то це Ганя знов почне... Ну, та нехай. Так мені й треба, — зловтішно подумав Іван. А то наобіцяв дурниць усяких... рибка, юшечка свіженька... Тьху! Ніби він і справді йшов сюди заради риби.

— Оце ж недавнечко приїжджали до мене гості, — вів своєї Комар. — З Кривого Рогу. То зять Сашко подарував мені радівце, щоб не скучно було...

Дядько ще говорив, говорив, а Іван незмигно дивився на поплавці. Тільки й спитав:

— Тетянка щаслива?

— А хто його знає. Як той Кривий Ріг аж де. Слухай, Іванцю, а ти макуху сьогодні кидав?

— Кидав.

— Залягла на дно холера, — зітхнув Комар. — Може, я тобі мотиля нарию?

— Ви б, дя’, краще радіо вимкнули, — не витримав Іван. — Нехай не шкабарчить.

— Та що радіво? Воно не мішає. Це, Іванцю, день такий. І чого ти вчора не прийшов? От де ловилася! Хлопці ваші, з містечка, стільки натягали...

Івана вже дратувати ці балачки, бо знав, що якби він і вчора сюди прийшов, усе одно запізнився б. Таки його Ганя і тут правду казала: рибалка з нього нікудишній, то й немає чого ходити до річки.

Краще б цвяха забив у стіну!

Мати звала Семеном

Цілий тиждень Сеню не видно й не чути вечорами на коридорі, сидить він у своїй кімнатині тихенько, мов птаха на гнізді, а в неділю чи в свято яке там, десь так під вечір, випливає Сеня на люди. Коридор у його новенькому «готельному» будинку довгий-предовгий, і ото Сеня проходить по ньому, як по купейному вагону: розкине руки — дістане обидві стіни. Воно трохи й схожий оцей будинок на поїзд, бо всяк, хто в ньому живе, почувається тут тимчасовим гостем: рано чи пізно доведеться розпрощатися з тісною, мов купе, оселею і перебратись у більші хороми.

Мріє про це, звісно, кожен. Тільки не Сеня. Він і в оцю квартирку, щоб сказати, що дуже поривався, то ні. Майже до п’ятдесяти літ прожив по гуртожитках (якось так сталося, що замолоду Сеня не одружився, а там, після сорока, як відомо, уже й сам чорт не оженить) і ще б нікуди не рипався, так сам начальник річкового порту Славов — «мужик — сто процентів!» — наполіг, щоб Сеня перебирався у новий будинок річковиків: «А там, дивись, — підморгнув по-приятельському, — і молодичка якась до тебе пристане».

«Так то й так, нехай буде гречка», — вирішив Сеня й оселився у крайній кімнаті аж у кінці коридору. «Тут воно ще нічого, — подумав. — Сусідів багато, наче маленьке село притулилося на поверсі. А жити у великокаліберному будинку — хай йому трясця: два сусіди — і тих ніколи не побачиш. Немає до кого й заговорити».

А поговорити Сеня страх як любив. Не часто, правда, але вже як розійдеться — не зупиниш. Вирине на коридор і чимчикує з кінця в кінець. Здоровенний, півсажня у плечах, а ступні — куди тим ведмежим, ще й розвернуті в боки ледь не на сто вісімдесят градусів, наче підпори: хоч як би хитало Сеню на палубі — не впаде.

І ступає він важко, буцім семипудовий лантух виважив на плечі (Сеня ж працює вантажником у річковому порту), видно, звик чоловік ходити отак під ношею, то вже ти йому хоч що хоч, а ходитиме так довіку — важко і трохи похитуючись.

Отож Сеня бере курс у кінець коридору, до вікна, де збирається чоловіцтво покурити — в тісній кімнатці, а ще як жінка та діти, з куривом не дуже розженешся, — заодно погомоніти, а то й зрізатись у дурня, як трапиться вільна часина.

Якщо по правді, то сусідам Сеня уже й набриднув трохи. Бо ото як почне, як заведеться, то наче й розумне щось каже, а дурне. Ну, приміром, таке:

— Уви! Надєжди громкой слави не довго тішив нас обман, — прорече таким басом, що аж у вухах позакладає, далі напустить довгі колючі брови на очі, ніби він тими бровами обмацує всіх, і запитає: — Хто сказав?

— Та хто ж, — перекинуться усмішечками чоловіки. — Пушкін.

— Ну да, Пушкін... Вгадав, теж мені... — Сеня якийсь час дивується людській необізнаності, а потім як стрельне: — Наполіон сказав!

— Ти диви!.. — дивуються вдавано сусіди і змовницьки кліпають одне до одного.

А Сеня екзаменує