Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

-- Хольгрене, стань, будь ласка, в коло, -- голос Короля був спокійним, краплину аж занадто безтурботним. В мені забила тривога.

-- Це зовсім не схоже на те, що зробив Хольгрен, коли викликав ворота минулого разу.

-- Спостереження злодійки, що не розбирається в магії, мене не цікавлять.

-- Тоді дозволь мені перефразувати – що в біса коїться?

Руікі зблідла. В неї широко відкрилися очі й вона похитала головою. Ні, зобразила вона губами.

Король Тіней знов посміхнувся. Проте його очі вже не були вуглинками. Тепер вони більше нагадували темні впадини згуби.

-- Стань в коло, Хольгрене. Я більше не буду повторювати.

Хольгрен схилився до мене.

-- Ми вже майже вільні, -- пробурмотів він. – Що буде, те й буде. Я кохаю тебе.

З цими словами він пішов уперед, поки не перетнув коло. Він зачепив обсидіянову брилу. І почав кричати.

-- Ах ти ж позбавлений матері… -- вигукнула я і кинулася до Хольгрена, і раптово опинилася на землі. Коло вогню відштовхнуло мене. Я спробувала ще раз. Мені не вдавалося перетнути межу кола. Моє тіло відмовлялося. Я могла дотягнутися рукою до кола, але не могла просунути її за край примарного вогню, як я не старалася, мені не вдавалося перейти на іншу площину.

На моїх очах Хольгрен впав на землю поряд з брилою і скрутився з болю.

-- Свої сили я витрачаю на інші проекти, -- сказав Король Тіней. – Коло робить мені доступними його здібності, щоб відчинити ворота. Побічні ефекти болісні й неприємні.

-- Тоді швидше відчиняй їх.

-- Може ти не зауважила, але тут командую я.

-- Добре. Будь ласка, відчини ворота!

-- Ти здатна на більше, Амро.

-- Скажи, що ти хочеш почути і я скажу це!

Хольгрен почав битися в конвульсіях на підлозі. Піниста слина почала збиратися в кутку його рота. Кожного разу, коли він смикався в спазмах, його голова билася об кам‘яну брилу.

-- Бери приклад з Руікі, -- сказав він.

-- Будь ласка, відчини ворота… пане, -- я витиснула з себе це слово. Що таке слово, в порівнянні з агонією, в якій перебував Хольгрен? Слова нічого не варті.

-- Значно краще, Амро. Значно краще, проте я трохи сумніваюся в твоїй щирості. В мене таке відчуття, що ти не відмовилася від залишків честі чи гідності, щоб визнати мою владу. Як тільки до мене прийде Атагос, весь світ підкориться моїй волі. Ти робиш тільки те, що з часом зроблять всі.

-- Як скажеш, Пане. Будь ласка, припини. Ти вбиваєш його. Як він зможе допомогти мені привести до тебе Атагос, якщо буде мертвим?

-- Хольгрен не буде супроводжувати тебе в Тагот.

Коло вогню з шипінням згасло, конвульсії Хольгрена припинилися. Я підбігла до його обмяклого тіла і поклала голову собі на коліна. Він ще дихав.

Посеред подвір‘я, в кількох метрах від нас, відчинилися перламутрові ворота.

-- Я ніколи не вб‘ю члена свого хордуна, -- сказав Король Тіней. – Принаймні не назавжди. Якщо сумніваєшся, запитай Руікі. Хольгрен виконає важливу роль – замінить Герцога. Його смерть принесла мені докучливі незручності, але я вивчив свій урок. Хольгрен залишається тут.

Вилупок насильно залишав Хольгрена. Він стане таким самим рабом, як Руікі, і якщо оболонка сказала правду, вони зрештою перетворяться у бездумні, безвольні посудини, з яких Король Тіней буде черпати силу. Руікі вже зайшла доволі далеко в тому напрямку.

Я пригадала привида, що утворився з пилу трупа в тронній кімнаті оболонки, і як він зітхнув, “Пане, хтось прийшов”. Навіть смерть не звільнить Хольгрена з хордуна.

В цю мить я зрозуміла, що мені доведеться знищити Короля Тіней, будь-якою ціною. Не заради Полум‘я, не заради якогось бога, заради Хольгрена. З цією певністю прийшов холодний, внутрішній спокій, ясність цілі, й це дозволило мені побачити те, що потрібно зробити.

Може це не спрацює. Швидше за все, не спрацює, але це був наш єдиний шанс вижити. Я поглянула на Короля Тіней зі сльозами на очах. Це не були вдавані сльози.

-- Пане, перш ніж піти, я б хотіла попрощатися з ним. Будь ласка. Я благаю тебе.

Він хотів рабів, хотів влади. Я сподівалася, він хотів показати свою владу.

Він знов посміхнувся, поблажливо махнув рукою.

-- Як хочеш.

Я відчула, як Хольгрен ворухнувся. Він заморгав і відкрив очі, з його вуст злетів стогін.

-- О, боги, -- прошепотів він і почав тремтіти. Я спробувала підвести Хольгрена на ноги, але він звисав мертвим вантажем. Щоб те, що я запланувала, мало хоча б якийсь шанс на успіх, я повинна була поставити його на ноги.

-- Руікі, допоможеш?

Вона завагалася, а коли її пан не заперечив, похитала головою і допомогла мені поставити його прямо. Я влаштувала так, що ми зробили непевний крок чи два ближче до воріт. Я не знала чи цього буде достатньо.

-- Швидше. Я витрачаю силу, утримуючи ворота відчиненими, а ви баритеся.

-- Так, пане. Ще тільки останні обійми.

Я поклала руки йому на обличчя і поцілувала, міцно. Руікі відвернулася. Я щосили обійняла його за талію, поглянула йому в очі й побачила там біль, що не мав нічого спільного з його тілом.

-- Попрощайся, Хольгрене, -- прошепотіла я. Тоді зібравши залишки швидкості й сили, я жбурнула нас до перламутрових, сяючих воріт.

На подвір‘ї пролунав крик люті Короля Тіней. Хольгрен заверещав у такт. В той час, як ми летіли до