Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

було заслужене, чи ні — питання лишається відкритим. У всякому разі Ямниця була передовим селом у станиславівській області в різних ділянках і, річ ясна, хотіла здобути чи втримати належне місце в футболі. З тяжким болем ми могли погодитися з програшем в змаганні з котроюсь станиславівською дружиною, але було для нас попросту трагедією програти з якимось довколишнім селом. Одного разу приїхав до Ямниці на матч Боднарів. Вони призбирали собі так званих "заграничних" грачів і перемогли Ямницю з рахунком 3:1. Сором і бажання реваншу палило Ямницю довгий час. Той ямницький патріотизм побуджував небуденний запал і інтенсивність, що помагало нашій дружині компенсувати всі технічні та тактичні вади в грі. Це найповніше виявилось за большевиків у розгривках за кубок области.

Що й казати, я і мої співзмагуни у цій фазі нашого футбольного росту добилися належного рівня і успіхів, бо ж почали ми від "шматянки", а мені пощастило досягти рівня "А"-клясової дружини, якою був "Пролом", чи бути в команді Ямниці, котра дійшла до фіналу кубка области. І, сказати правду, це не було вислідом послідовного футбольного вишколу, а те, що ми згодом окреслили терміном "народня самотворчість". Отже, вчилися грати одні від одних, дивилися, як грали ті. що вже вміли — і їх наслідували, бо фактично формального тренінґа було дуже мало. Пригадую тільки те, що якийсь час, може кілька тижнів, тренував Ямницю покійний Осип Новицький, якийсь час ми мали тренінґи як юніори, а потім як змагуни першої дружини "Пролому", кілька тижнів тренував нашу університетську дружину перед виїздом до Дніпропетровського колишній тренер "України" — п. Мора. І це був такий формальний інструктаж, а решта то самотренінґ або гра від змагань до змагань.

Крім того, з вибухом війни в 1939 році були великі перерви у моїй футбольній кар'єрі, що теж сповільнювало мій ріст як змагуна. Але коли дивитися з перспективи років, то й у цей період мав я багато чогось приємного і цікавих переживань. Шкода тільки, що доля не дозволила продовжувати те на рідних землях, де залишилося багато співучасників тих баталій.

Хотів би згадати моїх співгравців з різних дружин, та, на жаль, не маю жадних писаних матеріялів, а пам'ять про всіх них за довгі роки вже добре припорошена. Але спробую.

З ямницької дружини пригадуються ще такі співзмагуни: Володимир Трач (Дзюньо) — чорнявий поставний довголітній воротар, добрий у позиційній грі і майстер виловлювання горішніх м'ячів. Член ОУН. З приходом большевиків був зв'язковим з закордоном. Загинув у Львові в 1940 році.

Влодко Дейчаківський — лівий лучник. Був швидкий, пробоєвик з добрим стрілом з лівої ноги. Студіював клясичну філософію у Львові, перебув Авшвіц, помер у Торонті 1964 року.

Богдан Дейчаківський — один з перших організаторів футболу в Ямниці, змагун нападу. Його футбольна кар'єра переривалася перебуванням у Березі Картузькій, потім у Карпатах, а також і ув'язненням у большевицькій тюрмі. Тепер живе в Фльоріді.

Антін Деркач — Тосько Ґурний. Дуже швидкий і твердий оборонець, свого часу грач "Пролому".

Петро Зуб'як — середущий помічник, швидкий, твердий, технічно заанґажований, добрий головкар. Найдовше грав у "Проломі". Семен П'яста — центр нападу, дуже звинний, з добрим сильним стрілом. Грав кілька років у "Проломі".

Богдан Семочко — оборонець, хоч малий на зріст, зате швидкий, стійкий, важко його "переїхати", а як захоче то може противника зфавлювати.

На правій стороні ми мали двох найменших ростом грачів — Малика і Зубаля. Зубаль дійсно був, як казали, "метер пєнць і кавалечек", зате гострий як бритва, швидкий, звинний, появлявся він в якомусь підворітньому замішанні, яке часто кінчав він здобуттям воріт. Малик був добрий дріблєр, швидкий і пробоєвий.

З університетської дружини згадаю двох жидівських змагунів колишньої "Гасмонеї" Мундзя Шренцеля — швидкого, жилавого, хоч і невеликого помічника, з доброю вправністю, від нього я багато навчився, та Карла Шпісбаха, високого, ставного змагуна. Їхня доля невідома. Ще в 1942 році хтось казав мені, що бачив Мундзя на вулиці у Львові. Чи пережили вони німецький голокост, не знаю. Дай Боже, щоб було так.

Крім того, пам'ятаю ще передньо згадуваних — Андрійчука, Міська Корду. Їхньої долі не знаю.

Василь Дідошак (наш Карузо) жив і кілька років тому помер у Рочестері.

Чорнобай з Бродів загинув у підбільшовицькому підпіллі. Пригадується ще теж великий прихильник і провідник нашої університетської дружини Юрко Вонторський, який був на еміґрації у Філядельфії.

Від багатьох інших залишилися в пам'яті тільки імена, а дечиї зовсім забулися.

Михась Семочко (молодший брат) — помічник, дуже добре опанував техніку гри, добрий дріблєр, часом задовго притримував м'яча. Загинув в УПА, як і його старші брати — Антін і Лесь.

Василь Деркач (Музика) — нападник, стійкий, добрий тактик, робив сильний стріл по воротях. Був мобілізований до Червоної Армії в 1940 році, попав у німецький полон. В 1943 році приїхав у відпустку додому і залишився в УПА. Там захворів і помер від запалення легенів.

Василь Деркач (Шпилька) — грав у нападі, був швидкий, але не мав твердости і часто уникав контакту. Згинув в УПА по війні.

Микола Деркач — знаний як Ема, тому що він був подібний до змагуна УСКу зі Станиславова — покійного вже Яреми (Еми) Попеля. Він був високий ростом, вродливий і мав добрий стріл. Під час війни німці забрали його на роботу до Німеччини, де він у копальнях набрався хвороби легенів, що й довело його до смерти в 1960 році.

Богдан Малик — швидкий, пробоєвий правий крилевий. Грав зі мною в "Проломі". Загинув у повоєнний час.

Антін Дейчаківський (Онька) — був запасний грач, швидкий, лівий крилевий. Загинув в УПА по закінченні війни. З "Пролому" в пам'яті