Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Треба знайти полотно? Я правильно шарю?
— Да. Розпишемо 11–у школу.
— Школу? Не думаю. Може, краще будинок, і щоб було видно з тролейбусів? Знаєш де? Біля «Воєнторгу».
Через п'ять–сім хвилин ми підходимо до цього будинку. Ляня роззирається навколо і дістає з наплічника балончики. Повз нас проходить літня пара: темноволоса повна жінка за руку веде свого чоловіка–п'яничку, який намагається співати, а вона шипить, аби замовк і її не соромив. Біля магазину «Воєнторг» самотньо стоїть і курить незнайомець у синьому спортивному костюмі, приблизно мого віку, він часто потягує цигарку й зиркає на котли, я навіть бачу, як він правою рукою злегка закочує рукав, аби побачити циферблат. Що ти хочеш, щоб я намалювала? — запитує Ляня, по–злодійському оглядаючи вулицю. Не знаю, почуваюся спантеличено від її запитання. Ну, придумай, усміхається вона. От причепилася… якщо хочеш, намалюй мене. Тебе? — регоче вона, це важко, нема стільки часу. Ну тоді не знаю, замислююся, о, намалюй хлопчика з метеликами. З метеликами? — здивовано дивиться на мене. Чому мені це спало на думку? Навіть не знаю. Ляня раптово стає зосередженою, заклопотаною, мовчки оглядає стіну будинку, її чоло покривається легкими зморшками, наче обдумує серйозний план. Праву руку з балоном витягує перед себе, на стіну поволі лягає середньої товщини пляма, невдовзі розростається, видовжується вгору й переростає в плавну, органічну лінію. Рука злегка йде в бік, лінія вигинається й витворює своєрідну дугу, потім дуга заломлюється, лінія стрімко прямує вниз і під таким кутом заокруглюється й витворює знайому фігуру. Вгадай, що це? — кидає на мене швидкий погляд Ляня з посмішкою на устах. Раптом я помічаю, що подібна фігура під плавним рухом руки виростає ліворуч, як віддзеркалення. Це метелик! Да, сміється Ляня, побачимо, що з цього вийде. Вона бере інші балони зі світлими фарбами, і під її руками поступово метелик оживає: із простого ескізу, штриха секунда за секундою, сантиметр за сантиметром перетворюється на живу, велетенську істоту. Оглядаюся по боках, аби нас зненацька не застукали фараони.
Найбільша небезпека — з вулиці, по якій час від часу проїжджають тролейбуси, автобуси та легкові. Якщо будуть їхати мєнти, ми їх просто не зможемо передбачити. Але своїми думками я не хочу ділитися з Лянею, аби вона не подумала, що мені страшно. Зрештою, її відвага і та легкість, з якою розмальовує стіну будинку, стіну, на яку завтра зранку вилупляться сотні людей, що їхатимуть на роботу, — все це ще більше підносить її в моїх очах. Шо далі? — запитую, коли вона завершує велетенського метелика. Далі? — каже ніби сама до себе, далі буде все інше, зараз ти побачиш те, що буде за метеликом, там, у глибині нього. Раптом наносить фарбу на метелика, і я не розумію, навіщо вона його замальовує. Запитую про це, Ляня каже, що я нетерплячий.
Дивлюся навколо, нічого підозрілого. За метрів сто, на зупинці біля 11–ї школи стоїть кілька чоловіків і жінок. Із прогалини між будинками несподівано виходять два незнайомих штемпи, приблизно мого віку, або й молодших на один–два роки. Вони мовчки йдуть біля нас, один із них помічає незавершений малюнок метелика на стіні будинку, на мить зупиняється, розглядає, але ми з Лянею робимо вигляд, що це нас не стосується й спокійно стоїмо, на їхніх очах обіймаємося, ніби щойно зустрілись. Незнайомці віддаляються, прямують у бік зупинки. Ляня голосно сміється й знову береться за своє «полотно». По вулиці проїжджає тролейбус, кілька пасажирів дивляться в наш бік. Ким ти хочеш бути? — запитую в неї. Вона на мить відривається від свого малювання і зводить плечима. Не знаю, про це поки не думала. Ти непогано малюєш, обіймаю її ззаду, але Ляня просить, аби не заважав. Могла би продовжувати це робити, ну, там вчитися на це; пауза; на це ж люди вчаться? да? є ж там інститути всілякі чи інша біда… ти ж не будеш усе життя розмальовувати стіни, за це не платять. Мене гроші мало цікавлять, каже вона. А жити? — закурюю. А я хіба вмираю? — перебиває мене Ляня, у її голосі відчувається легке роздратування. З нею на ці теми говорити, мабуть, гнилий номер. Я мовчки спостерігаю: зі свого наплічника вона витягує кілька різних насадок, довго думає, яку з них одягнути на балон, нарешті вибирає. Ти мене неправильно зрозуміла, говорю їй, я ж не про гроші. Пауза. Вона наче не чує. Ляня, запитливо дивлюся. Да, зводить на мене відчужений погляд. Я мав на увазі, що тобі треба розвиватися, так само, як розвиваються спортсмени, коли щодня тренуються. З кожною хвилиною дедалі темніє. Поки Ляня працює над своєю картиною, а я мовчки й нетерпляче спостерігаю, вряди–годи оглядаючись, чи нема патрулів, у метрах п'яти–шести від нас із гуркотом падає сміття. Ми обоє аж сахаємося. Дивлюся вгору на балкони й голосно лаюся. Біля наших ніг лежить картопляне лушпиння, кілька цигаркових порожніх пачок, шкаралупа з яєць, пожмакані й брудні целофанові кульки та інший мотлох. Від цього страшенно тхне. Дратуюся, кажу Ляні, щоб закінчувала свій шедевр. Мій поганий настрій, певно, їй подобається, бо вона спершу злегка усміхається, а через кілька секунд починає реготати, наче коняка. Знову закурюю, гнівно походжаю туди–сюди й лаю тих даунів, які хотіли висипати сміття нам на голову. Через хвилин двадцять–тридцять Ляня просить мене підсвічувати, оскільки вже зовсім темно, а малювати залишилося ще трішки. Клацаю запальничкою й тримаю вогник біля стіни. Йо! Це просто торба! Я й подумати не міг, що вона таке вичудить: на мене дивиться велетенський розкішний метелик, але, коли розглянути пильніше, то це, швидше, вікно у вигляді метелика, через яке заглядає дитина, і над її головою кружляють маленькі різнокольорові метелики. Це просто здорово, бляха, це в натурі здорово, не втримуюся від захоплення. Ще трохи, заспокоює мене Ляня, ще трохи, і можна тікати.
— Ляня, тобі треба йти далі! Ти це розумієш?
— Куди «далі», дурачок?
Раптом я розумію: її пре від того, що вона робить, вона щаслива тим, чим живе зараз, а не планами на майбутнє чи думками про свою долю. Легкий вечірній легіт підхоплює її волосся, розвіює, Ляня каже, що пора
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.