Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

підозрілим, що вона постійно мене перебиває, коли я починаю розмову.

— Я тебе бачив…

— Правда? — пожвавлюється вона. — Це добре.

— Ти мене не зрозуміла. Я тебе бачив з іншим. Ви йшли в центрі біля церкви. Ти і якийсь штемп маріупольський, якому наступного разу ноги переламаю.

— У центрі? Такого не пам'ятаю, — на її обличчі з'являється легкий відтінок тривоги. Пауза. Шкода, що ти не пам'ятаєш. Ляня запитливо на мене дивиться, її обличчя стає земляним. Я не розумію, про що ти говориш, каже вона. Зате я розумію! — викрикую несподівано для себе й одразу замовкаю, оскільки відчуваю, що перегнув палку. У Ляні пропадає настрій, вона опускає очі й на мене навіть не дивиться. Я одразу прошу пробачення, кажу, що це в мене, словом, вирвалося, я не хотів, просто ти так відповідаєш, як більшовицька вівця Зоя Космо–дем'янська, і це мені дах підірвало. Вона уважно слухає, але не підтримує розмову. Наливаю ще по одній. Підіймаю склянку, але Ляня до своєї не торкається. Завтра всі наші збираються, кажу їй, будуть зі своїми тьо… дівчатами, підеш зі мною?

— Не знаю.

— Ляня, мені все одно, чи це була ти, але мені не все одно, якщо між нами не буде правди. Ти розумієш? Якщо я запитую, значить хочу чути пряму відповідь, а не гнилі відмазки.

— Які відмазки?

— Ну от, ти знову починаєш, — підводжуся, дякую за вечерю й кажу, що мені пора йти.

— Толя! Почекай! У чому моя вина?

— Я тебе ні в чому не звинувачував. Я просто запитав, але не почув відповіді.

— Толя…

— Ти йшла кілька днів тому в центрі з якимось дурбеликом біля церкви?

— Не йшла.

— Значить у мене були галюни?

— ?

— Да. Більше ніяких питань.

Ляня починає плакати. Я це не одразу помічаю, спершу в неї здригаються плечі, потім чути важке схлипування. Це відбувається настільки несподівано, що я знову сідаю на ліжко й не уявляю, як правильно діяти в такій ситуації. «Чьо ти плачеш?» Я стільки днів чекала від тебе хоча б дзвінка, думала, коли ти прийдеш, як ми зустрінемося, а ти… приходиш злий і якийсь не такий, приходиш зі своїми підозрами, ідіотськими запитаннями, наче на мене наговорили всілякої гидоти, і ти ще запитуєш, чого я плачу? я ж тебе чекала! я тільки про те й думала, щоб ми знов зустрілися! а ти… Ну, всьо, не плач, заспокоюю її. Йшла я чи не йшла… хіба це щось означає? я ж тебе люблю! як ти цього не розумієш? а якщо я завтра випадково зустрінуся зі своїм колишнім однокласником чи зі своїм родичем… ти мене також будеш ревнувати? чи, може, накажеш узагалі людей шугатися? так? Пауза. Вона сопе носиком, і мені раптом стає смішно, насилу себе стримую. Підводить почервонілі очі, мабуть, помічає на моєму обличчі тінь усмішки, оскільки на очах змінюється, наче вражена побаченим. Підходжу, кладу руку їй на голову: пробач. Утім із невідомих причин її стражданням не довіряю, тому цю розмову краще відкладу, бо вона нічого поки не дає, чюйка підказує — не все так просто. Дурачок, похлипує вона, я так хотіла з тобою зустрічі, так чекала… Заспокоюю її — все буде добре. Правда? І ти не будеш таким злим? Не буду, обіймаю її. Схоже, що мої спроби Ляню заспокоїти діють: вона світлішає на обличчі, погляд стає теплим, ніжним, і в ньому більше нема страху. Хочу, щоб у нас завжди все було добре, каже вона тихим голосом і по–дитячому насуплено дивиться з–під лоба. Цілую Ляню в губи й пальцем витираю на її щоці сльозу. Все буде так, як ти скажеш, маленька.

Ми випиваємо чай зі смачними тістечками, які напекла мати Ляні. Лежимо на ліжку й цілуємося, я несамовито хочу Ляню, але не знаю, чи буде на це нагода. Кажу їй про це, Ляня шепоче мені, що в будь–яку хвилину може зайти до кімнати мати, тому краще почекати. На мене несподівано находить злість, бо я настільки сильно прагну в неї увійти, що ні про що інше не хочу думати, бляха, це ж тільки одна–дві хвилини… Я також тебе хочу, шепоче вона, але ж ти сам бачиш, поки не виходить. Мовчки слухаємо легку музику і лежимо поруч. Я чую її рівне дихання.

— Я забула тобі сказати! З Канади прийшла посилка! Від Майкла!

— Від Майкла? Від бобра?

— Дурачок! Він не бобер, а бомбер! Скільки тобі говорити… Ти наче навмисне так кажеш. Навмисне? Майкл вислав кілька балонів фарби! Хочеш подивитися, як я малюю?

— Да.

— Він ще вислав кілька журналів, присвячених графіті. Ось вони. — Вона дає мені ці журнали, я гортаю їх, хоча англійської не доганяю, я бачу розписані гаражі, будинки, паркани, й мені це починає подобатися. Кажу їй:

— Але ж це, мабуть, кримінал?

— Мабуть.

— Мені це подобається.

— Пішли?

— Пішли.

Ляня складає чотири–п'ять балонів у невеличкий наплічник, одягає спортивний костюм. Здивована матір запитує, куди це ми на ніч зібралися, але донька її заспокоює, що прогуляємося й назад. Вона каже мені, що скоро почне темніти, тому діяти треба швидко. Ми виходимо з під'їзду,