Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

— сказав бурмистер, — а людство за цей час написало мало книг, я маю на увазі справжні, а не ложні книги. Не раз їздив я по Волохах [5] та Німеччині і скуповував всі книги з медицини. Мені привозили їх купці з Венеції і Гамбурга — весь мій маєток пішов на це. Але що я помітив — скрізь одна вада: люди взялися наввипередки доказувати, що кожна людина — лож. Брехня густо переповнює наші книги: свідома й несвідома, маємо ми дивоглядну спроможність творити вигадки. Кожен хоче вразити читача, хоч істина — проста. Істину треба шукати десь поблизу, а не їздити за моря…

— Людина любить таємниці, — сказав странній. — Неспокій нею кермує, отож і жене вона у світи.

— Але істина все одно — проста, — сказав бурмистер. — Всі відкриття — це камінь, який лінувалися підняти. Я вже не хочу їздити у чужі краї…

— Але їздите, — з усмішкою сказав странній, намагаючись менше дивитися на бурмистра. — Чужі краї — знання ваші. Заглиблюєтесь у них, не спите ночами, бо людина не терпить біля себе таємниць.

— Так, — сказав, схоплюючись, бурмистер. — Загадка — наче забитий у мозку цвях. Ні їсти, ні спати через те…

Він спинився, залитий нерівним світлом од свічок, і його гострі очі запалахкотіли. Странній вперше мав змогу роздивитися його так просто: не старий і не молодий, років під сорок, крутий лоб, оторочений кучерявим волоссям, глибоко загнані невеличкі очі й тонкий, майже ніжний ніс. Під ним сухі, вольові вуста, а на підборідді несподівана ямка. Не носив ні бороди, ні вусів, через це щось ніжне, юнацьке проглянулося на його обличчі.

— Що ж так пильно шукаєте, пане бурмистре? — спитав странній, відводячи погляд. — Може, й мої невеличкі знання стануть вам у пригоді.

Те, що шукаю, не секрет, — задумливо промовив бурмистер. — Загадка мору — ось що не дає мені спати! Я переконаний: має бути проста; щось усім відоме, але до чого ніяк не дотягується думка.

— Розгадка мору — в другій її назві, — сказав спокійно странній. — Повітря!

Я це розумію. Хвилі гнилого повітря, але що в ньому? Странній крутнув головою, йому здалося, що в кімнаті задзижчало кілька мух. Можливо, пробудилися од світла, і моталися по сутінковому покою.

— Та ось вона, ваша розгадка! — сказав странній, загадково всміхаючись. — Простягніть руку і можете піймати її в кулак!…

Бурмистер заходив покоєм. Зупинився різко й повернувся до страннього.

— Не розумію вас, — сказав гостро.

— Чуєте, дзижчить? — звів обличчя странній і намить приплющився.

— Мухи? — перепитав здивовано бурмистер.

— Авжеж, мухи, — сказав странній. — Сотні, тисячі мух, котрі впали на місто…

Бурмистер дивився на нього широкими, захопленими, майже дитячими очима. Розтулив рота, вражений почутим, і завмер, вдивляючись у гостя. Той же дивився на господаря. Сидів у кутку, світла падало на нього мало, і бурмистер раптом здригнувся, ніби уздрів у своєму гості щось надзвичайне. Але це була тільки мить, бо наступної хвилі він знову почав мотатися по кімнаті, і з його горла судомно вихлюпнулися пересипані сміхом, майже щасливі слова.

— Господи боже мій! — взявся він за голову. — Як усе просто! Як усе дивовижно просто! Відаєте, я це знав! Бачив, як сідають вони хмарами на трупи, як перелітають од хворих до здорових. Я це знав, але не міг зв'язати докупи таких очевидних речей. Як вдалося вам до цього додуматися?

Він знову спинився й зирнув на гостя тими-таки сяюче-радісними очима.

Знову зустрілися поглядами, й усміх поступово згасав на бурмистровому обличчі. Вдивлялись один в одного з гострою, надмірною цікавістю, з якоюсь пожадливістю, але не однакового враження заживали. Странній милувався з цього запаленого пристрастю чоловіка, а бурмистер відчув хвилю крижаного холоду, яка війнула від страннього. Здається, починався той холод від очей пришельця, щось уздрів у ньому моровий бурмистер несусвітне. Щось злякало його, і він сам не міг збагнути що. Можливо, той холод, а може, дивна слабкість, яка починала виникати в тілі, коли дививсь у ті чудні, майже порожні очі. Приходило в тіло щось обезволююче, і від того починала застигати у жилах кров. Ніколи раніше не придивлявся до нього пильно; завжди, коли зустрічалися, бурмистер був чимось зайнятий, та й не має такої звички — придивлятися до людей.

Зараз же якась незрима сила сплутувала бурмистрові руки й ноги, і він незвідь-чому подумав, що таке саме відчуття має жаба чи миша, коли на неї дивиться вуж. З другого боку, цей чоловік і не думав завдати йому прикрості, більше того — висловив таку цікаву, таку захоплюючу думку!

Здригнувся, намагаючись вийти з того одуру, але не мав сили його збороти. Більше того, йому навіть захотілося повільно, крок за кроком наблизитися до тих очей, котрі всмоктували його в себе.

— Хто ви? — спитав самими вустами бурмистер.

Странній відвів очі, і бурмистер відчув полегшення. Тіло його розтерпало, і по ньому загуляло тисячі голочок — кров знову пустилася по венах.

— Чи треба вам конче знати, хто я? — глухо відказав странній і звівся, — Може, я той, кого ви кликали цієї ночі. Я й прийшов сюди на ваш поклик…

Повільно рушив до виходу, мав похилені плечі й голову, ніколи ще не відчував такого нагального і гострого смутку.

Стривайте, не відходьте! — скрикнув бурмистер. — Ви мені сказали таку велику думку, що я хотів би її обмислити.

— То й обмислюйте, — мовив од дверей странній. — Маєте ще досить часу… Я хочу сказати: до ранку ще досить часу…

— Чи ж ми зустрінемося?

— Зустрінемося, — сказав странній так само глухо, — хоч я не знаю, чи матимете з того радість… Та й чому 6 нам не зустрітися? — знову збавив він на тоні.

Пірнув у темряву і погуркотів сходами, а в кімнаті, заставленій шафами з книгами, все ще стояв з неймовірними від подиву очима моровий бурмистер і тер собі пальцями скроні, бо першу слабкість він відчув, саме таку, яку відчувають заражені.

4

З самого ранку вулицями міста почали їздити одягнені у воронячу одежу вершники. Прикладали до вуст голосники і кричали, як оповісники, закликаючи людей, які позачинялися в напівпорожніх домах, вислухати те, що вони мали сказати. Вершники наказували й просили від імені морового бурмистра пана Алембека, щоб усі, хто може рухатися, витягували на вулиці все горюще, підпалювали й заливали водою, щоб більше було диму.