Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

на безлюдному острові. Рудувата кучерява борідка, неохайно підрізана кишеньковим ножиком, росла майже від очей, роблячи Керлі схожим на середньовічного розбійника з великої дороги. У блакитних очах відбивалися злість, страх, хитрість, безсоромність, улесливість — свідчення тягаря мандрівного жебрацького життя.

Салун був невеликим, сповненим ароматів м'яса й алкоголю. Свинина з капустою вели із воднем і киснем бій не на життя, а на смерть. За шинквасом господарювали Швегель із помічником, обличчя якого свідчило про відсутність проблем із травленням. Любителям пива розносили гарячі копчені ковбаски і квасну капусту. Керлі прошмигнув до шинкваса, делікатно прокашлявся і відрекомендувався Швегелю як столяр із Детройта, який щойно втратив роботу.

Швидше, ніж після заходу сонця настає темрява, волоцюга отримав кухоль і обід.

— Ти часом не зустрічав у Детройті Генріха Штрауса? — запитав Швегель.

— Чи знаю я Генріха Штрауса?! — помітно пожвавився Керлі. — Хотів би я мати стільки доларів у кишені, скільки разів ми з Генріхом різалися в карти недільними вечорами!

Дипломатична відповідь принесла хитрунові ще один кухоль пива і тарілку гарячої страви. Підкріпившись, Керлі, усвідомлюючи, що розмова про його «дружбу» зі Штраусом може завести задалеко, тихенько вислизнув на непривітну вулицю.

Керлі поступово починав розуміти, як туго ведеться волоцюзі в кам'яному місті на Півдні. Ніяких тобі дворових веселощів, різнобарв'я, музики, розваг, доступних навіть найбіднішому гостю великих міст Півночі. У Сан-Антоніо вже о такій ранній годині непривітні, ніби вирубані в скелі будинки наглухо зачинили двері й охороняли вологу темряву ночі. Вулиці нагадували ущелини, якими пливли сірі жмутки річкового туману. З-за темних вікон перехожий чув сміх, передзвін монет, апетитне хрумкотіння і музику, що линула з кожної щілинки в дереві й камені. Та розваги належали тим, хто міг за них заплатити. Звичай міських гулянь не прийшов іще до Сан-Антоніо.

Аж ось Керлі, остаточно заблукавши і звернувши за ріг чергової вулички, наштовхнувся на галасливу компанію скотарів із навколишніх ранчо, які щось святкували надворі перед старим дерев'яним готелем. Кремезний повелитель овець, прямуючи до готельного бару, загнав Керлі до гурту, ніби козла, що відбився від стада. Принци худоби і вовни сприйняли Керлі за новий зоологічний вид, засипавши його вітаннями і побажаннями, щирість яких пропорційно співвідносилася із кількістю спожитого алкоголю.

За годину Керлі похитуючись вийшов із готельного бару, забутий непостійними друзями, які втратили до нього інтерес так само швидко, як і зацікавилися ним. Їжі й випивки на сьогодні було більш ніж удосталь; залишилося тільки знайти дах над головою і таке-сяке ліжко.

Надворі почав накрапати холодний техаський дощ — безкінечна, лінива, байдужа злива, яка змушує людей зіщулюватися, а гарячу пару підійматися з теплого каменю будинків і вулиць. Вона — передвісник «північанина», холодного атмосферного фронту, який передає чарівній весні прощання, а дружній осені — холодне вітання від зими.

Керлі обвів поглядом кручену вуличку, куди його занесли безвідповідальні ноги. Внизу, на березі звивистого струмка, він помітив у кам'яній стіні відчинені ворота. За ними горіли вогнища і тягнувся ряд низьких дерев'яних сарайчиків, розташованих із трьох боків паркана. Керлі зайшов у ворота. Під навісами коні жували овес і зерно. На подвір'ї стояли фургони і вози, кінська збруя недбало лежала на голоблях і хрестовинах. Керлі зрозумів, що потрапив на заїжджий двір, який торгівці тримають для заміських покупців і постачальників. Навколо нікого не було. Понад усякий сумнів, візниці тинялися містом, роздивляючись місцеві дивовижі. Поспішаючи долучитися до міських веселощів і розваг, вони навіть забули зачинити ворота.

Наївшись того вечора як анаконда і напившись як верблюд, Керлі не мав ні наміру, ні бажання перевіряти вміст транспортних засобів. Він різко повернув до першого-ліпшого фургона, що його побачив у напівтемряві сарайчика. Це був двокінний фургон, вкритий білою парусиною. Всередині лежали порожні лантухи з-під вовни, дві чи три великі в'язки сірих ковдр, безліч тюків, коробок, вузликів. Досвідчене око відразу б визначило багаж фургона як поклажу, приготовану для відправки на віддалену гасієнду[43]. Та для сонного Керлі ці речі асоціювався з теплотою, м'якістю і прихистком від холодної вільгості ночі. Після кількох невдалих спроб йому вдалося подолати закони земного тяжіння, вилізти на колесо і випростатися на найпрекраснішому й найтеплішому ліжку за минулі кілька місяців. Інстинкт підказав Керлі заритися якнайглибше в мішки і ковдри, тож він викопав собі нору, як степовий собака, і заховався від холоду зручно і безпечно, як ведмідь у барлозі. Три попередні ночі Керлі спав уривками, прокидаючись від холоду. Тож коли до волоцюги прилетів Морфей, Керлі так схопив старого грецького джентльмена за бороду, що дивно, якщо хтось іще зміг бодай на хвильку заснути тієї ночі…

…Шість ковбоїв товклися біля дверей складу на ранчо Сіболо. Поруч пощипували травичку їхні коні, «прив'язані» по-техаському, тобто геть без мотузок. Повіддя лежало на землі. Цей спосіб утримати тварин на місці (така сила звички й уяви!) набагато надійніший, ніж припнути їх до живого дуба мотузкою завтовшки в палець.

Тиняючись без діла з коричневим цигарковим папером у руках, ковбої беззлобно, але безперервно кляли складівника Сема Ревела. Сем стояв у дверях, граючись червоною бахромою на рожевих рукавах бавовняної сорочки і любовно роздивляючись єдину пару жовтих черевиків у радіусі сорока п'яти миль. Ревел серйозно завинив, і тому зараз йому доводилося розриватися між двома надзвичайно важливими заняттями, а саме несміливими вибаченнями і спогляданням власного одягу. Сем проґавив, як на ранчо закінчилися стратегічні запаси тютюну.

— Хлопці, я думав, за стійкою лежить ціла коробка, — пояснював він. — А вона виявилася порожньою.

— Трясця твоїй матері! — вилаявся Нечепура Роджерс із пасовища Ларго Верде. — Тобі що, по голові батогом заїхали? Я десять миль верхи проїхав, щоб розжитися на тютюнець. Ох, чує моя душа, комусь сьогодні порахують ребра!

— Коли я від'їздив, хлопці курили пресований жувальний тютюн із сушеним мескітовим листям, — зітхнув Мустанг Тейлор, ковбой із ранчо Три Водопої. — Вони вірять, що я повернуся десь о дев'ятій, і триматимуть папір для самокруток напоготові, щоб затягнутися по-справжньому, перш ніж заснути. А я приїду і скажу їм, що у косоокого,