Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Все закінчилося так швидко, що переповнений войовничим екстазом рейнджер почувався розчарованим. Замість завдавати цілком очікуваних небезпечних ударів знизу, мексиканець зробив прямий випад. Баклі відхилився і схопив його руку мертвою хваткою. Нагородив Гарсію хорошим саксонським стусаном, який так тяжко переноситься представниками латиноамериканської раси. За мить мексиканець лежав серед колючих кактусів. Рейнджер поглянув на повелительку змій. Альварита мчала вниз по стежці.

— Я страшенно радий, що нагодився вчасно, — сказав Рейнджер.

— Він так мене налякав! — провуркотіла Альварита.

Люди не почули з-під кущів тихого шипіння Куку Наймудріша з тварин відчувала приниження від усвідомлення колишньої покори цій тремтячій і почервонілій істоті, яку пітон донедавна вважав сильною, могутньою і безстрашною повелителькою.

Потім примчали представники міської влади. Рейнджер передав їм безпомічного порушника громадського спокою, якого без зайвих церемоній перекинули через сідло і повезли геть. Баклі й Альварита не поспішали полишати балку.

Молоді люди йшли повільно-повільно. Рейнджер підібрав зброю. З жіночною нерішучістю дівчина попросила потримати в руках револьвер сорок п'ятого калібру, зітхаючи із новою чарівною сором'язливістю.

На балку спускалися сутінки. Вдалині, на високому березі, виднілося місто, осяяне останніми палючими променями призахідного сонця.

Раптом Альварита заверещала, як звичайне перелякане до смерті дівчисько, і гойднулася назад. Рука Баклі обняла її за плечі, даруючи захист. Що ж таке жахливе потурбувало безстрашну повелительку змій наприкінці правління?

На стежку виповзла гусінь — бридка волохата гусінь завдовжки п'ять сантиметрів. За Куку помстилися. Так зреклася престолу повелителька змій. Хай живе повелителька!

Волоцюга Керлі непомітно підбирався до стійки з безкоштовними обідами. Один швидкий погляд бармена — і Керлі завмер на місці, вдаючи поважного бізнесмена, який тільки-но пообідав у «Менглері», а зараз очікує на друга, що обіцяв заїхати за ним на автомобілі. На відсутність таланту до перевтілення Керлі поскаржитися не міг, чого не скажеш про його зовнішній вигляд.

Бармен походжав біля стійки, уважно роздивляючись стелю, ніби роздумуючи над стратегічно важливим питанням її побілки. Враз він блискавично переключив увагу на Керлі, заскочивши вічного мандрівника зненацька. Твердо, але настільки апатично, що це відгонило неповагою до власних професійних обов'язків, вартовий напоїв виштовхав Керлі до прочинених дверей і викинув надвір, напівсумно-напівбайдуже піддавши наостанок щирого стусана. Звичайна річ на Південному Заході.

Керлі повагом виліз зі стічної канави. Поведінка бармена не викликала в нього гніву чи образи. З двадцяти двох років, прожитих на цьому світі, п'ятнадцять Керлі був волоцюгою. Загартована великим досвідом душа наростила міцний щит із байдужості, від якого гострі стріли долі[42] відлітали, як горох від стіни. Образи і побої барменів давно стали невід'ємною частиною існування Керлі. Природно, що бармени були ворогами волоцюги, але вони ж на диво часто виявлялися його друзями. Ризик виправдовував себе. От тільки Керлі досі не звик до холодної повільної манери поведінки південно-західних лицарів коркотяга, які бундючністю не поступалися справжнім графам і коли не схвалювали твою присутність у своїх володіннях, то виганяли тебе з мовчазною незворушністю, як гросмейстер жертвує пішаком.

Керлі постояв якийсь час посеред вузенької вулички з порослими травою тротуарами. Волоцюга не розумів Сан-Антоніо, місто його спантеличило. Зіскочивши з товарняка, три дні він безкоштовно насолоджувався його краєвидами. Керлі вирішив переконатися у словах Джонні Кочегара із Де-Мойн, що в Аламо-Сіті про кожного жебрака потурбуються, його обігріють, безкоштовно нагодують і пригостять кавою з цукром і вершками. В принципі, не те щоб твердження Джонні виявилися чистісінькою брехнею. Мешканці Сан-Антоніо вирізнялися безтурботною, непостійною, своєрідною гостинністю. І хоча саме місто пригнічувало Керлі після ділових, упорядкованих мегаполісів Півночі та Сходу, які жили в постійному русі, натомість тут йому часто кидали долар і не рідше відразу давали доброго стусана. Одного разу галаслива компанія ковбоїв заарканила Керлі на Військовій площі й волочила по землі, після чого жоден поважний мішок для дрантя не згодився б прихистити його одежину. Покручені, переплетені вулички, які закінчувалися глухими кутами, доводили волоцюгу до сказу. Просто посеред міста протікала невеличка річка, вигинаючись на кшталт носика від чайника. Сотні маленьких містків, страшенно схожих один на одного, діяли Керлі на нерви. А тепер ще й цей бармен з ногою сорок п'ятого розміру!

Салун стояв на розі. Була восьма година. Ті, хто поспішав додому, і ті, хто радів утечі звідти, штовхали Керлі на вузькому брукованому тротуарі. Ліворуч волоцюга помітив між будинками просвіт, очевидячки, поворот на іншу вулицю. В темряві провулка блимав лише один вогник. Там, де світло, є люди. Там, де у Сан-Антоніо ввечері збиралися люди, повинен бути якийсь харч і точно є випивка. Тому Керлі взяв курс на вогник.

Освітленим будинком виявилося кафе Швегеля. На тротуарі перед кафе Керлі підняв із землі розірваний конверт. Там спокійно міг лежати чек на мільйон доларів. Конверт виявися порожнім, на ньому волоцюга прочитав назву міста й штату та ім'я адресата: «Містер Отто Швегель». Поштову марку наклеїли в Детройті.

Керлі зайшов до салуну. При світлі стали помітнішими сліди багатьох років поневірянь. Хлопець не вирізнявся охайністю економного і хитромудрого досвідченого волоцюги. Його гардероб складався із відходів дюжини різних епох і модних тенденцій. Колись давно аж дві фабрики потрудилися на славу, щоб його узути. Вигляд Керлі викликав асоціації з муміями, восковими фігурами, сибірською каторгою, людьми, що опинилися