Читати книгу - "Обережно, діти!"

– За корову Нобелівську не дали б. Ну добре, обійдемося без апарата, – ліниво позіхнув я.

Ламання кукурудзи мене аж ніяк не приваблювало.

– Тихо! – перейшов на шепіт Павло. – Тсссс! Нас викрили! Дивіться! Сюди їде якийсь дід. Там, на фірі. Поки я збагнув, що фіра – це дерев’яний кабріолет, де замість мотора – кінь, Павло вже встиг дати мені щигля. – Ховайся!

Усі принишкли. Тільки Ксенька зі своїм «боягузи» дістала Дмитрика, і той також дав їй щигля. Мені здалося, що біля мене щось голосно загупало. Я оглянувся. Це було моє серце, яке схотіло вистрибнути з грудей. Я десь уже чув, що таке буває. Я уявив собі, як моє серце, червоне й велике, вистрибує мені на голову (як Ксенчин червоний бантик) і репетує, що я – олух. Такого слова мене Павло навчив. Йому так баба каже. Мені зовсім не хотілося, щоб моє серце вистрибувало, і я тісно притис до себе футболку.

– Ти що, заснув? – смикнув мене за лікоть Дмитрик і потягнув за собою.

Це було схоже на втечу з місця пригоди. Мене мама точно більше ніколи не відпустить у село. А якщо той чоловік має револьвер? Як плакатиме мама! У мене самого вже викотилася сльоза. Та коли я побачив заплакану Ксеньку, мені стало ще сумніше.

– Швидше! – стусонув мене у плечі Павло. – З мене баба пляцок зробить, коли дізнається.

Я не знав, що таке пляцок, але зрозумів, що щось плоске. Мені стало шкода Павла. Це була остання крапля моїх сил. Я навіть уявив собі Павлову бабу з молотком у руках. Раптом мої ноги стали пружинами, як у кенґуру. Я викинув з кишені два молочні качани, заради яких я зіпсував сім старих (перш за все треба було позбутися доказів). Далі я схопив Павла та Ксеньку за руку і вирішив стати олімпійським чемпіоном з марафону.

Не знаю, скільки кілометрів я пробіг (здається, до сорока двох таки не дотягнув), коли почув за спиною Анетчин голос:

– Куди ви? Дід не до нас їхав.

І справді, ми оглянулися і побачили, що дід спокійнісінько сидів на фірі і їхав до села.

Мені зовсім не подобалася ідея з кукурудзою і аніскілечки не хотілося влаштовувати пікнік.

– Берімося знову за роботу, – командувала Анетка.

– Хочу додому, – я не міг приховати своє найважливіше бажання.

– Ти що, діда злякався? – смикнув мене за футболку Павло.

– Нічого я не злякався, – я відразу поправив футболку й перевірив, чи серце ще не вистрибнуло. Все було в порядку. Я трохи заспокоївся.

– Він ще малий. Його треба було залишити вдома, – глумилася Ксенька.

– Сама ти мала. Мені треба дивитися за Лінкою, – буркнув я і пішов за Дмитриком. Після того, як я згадав про Лінку, мені трохи заболіло в животі.

Я не міг і не хотів стояти тут сам. Я почувався маленькою мурашкою в лісі кукурудзи. Мені стало шкода мурашок. Я вирішив, що більше ніколи не буду на них наступати. А якщо йтиму через поле, зроблю собі ходулі. Я такий цирк по телевізору бачив. Клас! Ідеш собі, а всі довкола – малі. Навіть дорослі – малі. Я уявив собі, як той дід, який щойно їхав на фірі, починає втікати.

– Тікайте! Дикі свині! – почув я з-за спини.

Рохкання було дуже чітке. Цього разу я не чекав ні хвильки. Ми бігли всі в один бік. Важливо не загубитися, думав я. Кукурудза вдаряла мені то в чоло, то в коліна. Мені було байдуже, чи є в ній молочко. Мені було байдуже, скільки стеблин я зламав і скільки мурашок я затоптав. Я мусив добігти до дерева. Так скомандувала нам Анетка. (Вона все знає. Ну, майже все.) Я ніколи добре не лазив по деревах. Навіть не знаю, як я опинився на цій яблуні. Дикі свині за нами не бігли. Я досі не знаю, чому після того з нас сміялися старші хлопці. Мені було не до сміху.

Ідею з пікніком ми швидко покинули.

– Спробуємо наступного разу, – заспокоювала Анетка.

Я пошепки задумав бажання, щоб «наступного разу» не було. А якщо буде, то без кукурудзи.

Сьогодні я прийшов додому швидше, ніж будь-коли. Дід сидів на порозі й щось майстрував. Я аж тепер згадав, що замкнув його у стодолі. Мені раптом щось перевернулося в животі. Я хотів непомітно прошмигнути повз діда.

– Хочеш зі мною в ліс?

– Ні, – відповів я і, ховаючи за спину руки, почовгав до хати. – Краще завтра.

Здається, дід забув про стодолу або подумав, що це баба вирішила замкнути його, щоб трохи відпочив.

Я довго сидів біля вікна й дивився на кору яблуні, що сягала віттям аж до шибки. Потім я одягнувся в піжаму з довгими рукавами, сховав подряпані руки, ліг у ліжко і дивився в стелю. У вухах мені ще досі було те рохкання.

Увечері бабуся наварила кукурудзи.

– Дивна якась дитина. Не знаю жодної, щоб відмовилася від кукурудзи, – скаржилася бабуся на мене дідові. Ще вчора я б із нею також погодився.

Дідусь Мартин розбудив мене першим. Він думав, що я спав. Я не спав цілу ніч. Чесно! Було ще дуже рано. «Сонце, мабуть, ще спить», – подумав я. Я глянув у вікно. Сонце проглядало крізь листя яблуні. Вітер хитав шибку, хоча вікна – не китайські, подумав я. На моєму годиннику була шоста дванадцять. Так рано на канікулах я ще ніколи не прокидався.

Я потягнувся і поплентався до кухні. На риболовлю йдуть на світанку, згадав я дідусеві слова. Лінка вже не спала. Вона гасала з кімнати в кімнату і повторювала одне і те ж.

– Хочу на риболовлю.

У кухні бабуся намащувала нам маслом хліб і варила яйця. Пахло чаєм з малини. Я вийшов надвір. Дідусь уже був на городі. Я не зважав на росу, хоча намагався не наступати на листя, що торкалося стежки. Ноги були мокрі. Я допомагав дідусеві шукати молоді огірки. Досі я не знав, що огірки мають колючки.

– Хіба це колючки? – сміявся дідусь. – От в їжака – то справжні колючки.

Мене все одно кололо. Але я нікому не казав. Я сам зірвав три огірки і поклав у миску.

– Їжі на всіх вистачить, – сказала бабуся і доплела Лінці косичку. – Тепер можете йти. Тільки на Лінку вважайте.

Я ніколи не бачив, як копають черв’яків. Дідусь узяв лопату й пішов за стайню. Він устромив лопату в землю і почав