Читати книгу - "Казки для бабусі"

Один по одному цвіркуни заводили обірвану пісню. Підійшов солдат-провідник. Скутий, напружений, він пишався тим, що саме йому випав цей жереб. Славний такий хлопчина. Й говорив коротко.

— Рядовий Лемке до ваших послуг!

— Спочинь, Лемке. Розслабся. Можеш навіть сісти.

— Згідно з наказом пана майора маю провести вас на позиції першої лінії оборони.

— Гаразд, гаразд. Ось переміню касету та й підемо. Тож поки що сідай… Дістань мені отой футляр. Давно служиш, Лемке?

— У вересні буде рік.

— То як тобі? Звик уже?

— Звикнути до всього можна.

— Тут нелегко!

— Нині спокійно. Хіба що тільки снайпери… Учора кухаря поранили.

— Кухаря?

— А так. Вийшов увечері на берег. Необережно вельми.

— Де ж вони кубляться, ті ворожі снайпери?

— Там, на пагорбах. Наші — в окопах, за брустверами. Захищені. А до річки підходити небезпечно. Снайперське гніздо, з якого кухаря поцілили, артилерія знищила.

— Канонаду було чути в місті. Тож тепер усе гаразд?

— Через міст усе одно ліпше бігти зігнувшись, викрутами.

— А поглянь-но, що це там виблискує? Так… Гаразд, дякую. Я просто сфотографував тебе.

— Більше так не жартуйте. Я ж сказав — на пагорбах — вороги.

— Аби втрапити з такої відстані, треба бути неабияким стрільцем.

— У них багато чудових стрільців.

— Лемке, в тебе дівчина є?

— Немає.

— А батьки?

— Є.

— Даш мені потім адресу. Я надішлю їм фотокартку: «Гвардієць Лемке оглядає ворожі позиції». Тільки не забудь.

— Дякую. Не забуду.

Пам'ять віддала йому цю розмову слово в слово. І точність жестів. Як тоді гвардієць прискалив око на чагарник віддаленого пагорба. Як здригнувся, коли клацнув затвор фотокамери. Кадр таки вдавсь непогано. Потім… Потім вони рушили на той бік.

«Я півдня був в окопах», — мовив чоловік до голосу.

«І вже тоді зрозуміли, що даремно згаяли час, — відгукнувся голос. — Нема нічого маруднішого, ніж чекання між двома атаками. А солдати… Вони нічим не відрізнялись од гвардійців, відведених у резерв. Окрім того, язики їм заціпило почуття небезпеки. Те, що ви потім написали про мужніх вояків…»

«Облиште!»

«… було проекцією вашої уяви на реальність. Солдат — це тільки налякана смертю істота, котра намагається вижити. Герой — це вояк, що йому поталанило вижити за рахунок супротивника».

«Що ж, у вас є підстави так казати».

«Гвардієць, ваш супровідник, був надзвичайно юний, зовсім хлопчина років дев'ятнадцяти».

«А, он ви про що».

Якби чоловік був спроможний усміхнутися, гмукнути чи стенути плечима, він доконче це зробив би. Настільки безглуздий та дивний був той складний візерунок, що його виплітали докірливі інтонації голосу та спогади, які віддавала пам'ять. Безглуздий і несправедливий.

А голос вів далі, немовби й не відчуваючи, як рвуться одна по одній незримі ниті, що зв'язували його з чоловіком:

«Найнебезпечнішим відтинком шляху був міст. Із пагорба він прострілювався. Ворожий снайпер сидів у засідці, очевидячки, зранку. І дав змогу вам пройти, бо вичікував серйознішої мішені. Одначе великої здобичі не діждався».

«Еге ж, так воно й було. І коли ми поверталися…»

Минуле знову схопило його за барки. Він спробував опиратись, але не зміг.

— … Ну що ж, Лемке. Спочинь. Я закінчив. Повертаємося.

— Усе зробили?

— Все.

— Добре. Перед мостом — відкритий простір. Бігтимемо поодинці, пам'ятаєте як?

— А чому ви не дістаєтесь на той берег човнами?

— Людина у човні теж непогана мішень.

— Відпустка в тебе скоро, Лемке?

— Командир обіцяв дати десять днів у жовтні. Ви просили нагадати вам про адресу.

— Яку?

— А щоб надіслати фотокартку.

— Авжеж, неодмінно. Зараз запишу.

— Увага, міст!

— На тому боці запишете, добре? Тепер так: небезпеки майже немає. Навряд, щоб після вчорашнього, вони знову посадили зозульку на ту саму снайперську позицію. Щодня такі сутички, як учора, не повторюються. Однак усе-таки не забудьте: на мосту ми — як на долоні. Знаєте, в мене є така прикмета: рахуєш подумки до двадцяти. Якщо за цей час устигнеш перебігти через міст, нічого лихого не станеться. Одного разу я так перебіг під обстрілом. Приготувались. Я — перший. Ви — за мною.

… Чоловік біг — тяжко, захекано, відчуваючи потилицею пекучий погляд серпневого сонця, що стрибало в нього над головою. Чоботи Лемке безжально молотили сіру спину моста, а його щаслива лічилка крутилася на язиці, мов дитяча пісенька, — один-два-три-чотири… І коли роздерлося над вухом полотно повітря, — це було зовсім не страшно. Тільки Лемке, ніби спіткнувшись об щось, утратив рівновагу, і чоловік машинально зиркнув під ноги, щоб не повторити його незграбний політ, — а над усім цим нависав дзвінкучий з гіркотою голос, докірливий, співчутливий і непотрібний, нездатний будь-що змінити.

«Пострілу ви не чули. Лише гупнуло і продзвеніло. Каска вашого супутника від удару покотилася. Тоді ви вперше й побачили, що чуб у нього русявий, і що сам він — майже підліток».

А Лемке стогнав і намагався підвестись, і на губах у нього червоно пухирилося, склеювало слова у непідвладну розумінню кашу.

— Плазуйте до бордюра… Притискайтесь… Я за вас відпові… даю…

— Кров'ю спливеш!

— Зараз… Батарея… Прикриє…

Тоді чоловік ухопив його, згріб, наче лантух з обмішкою, і поволік, плутано бурмочучи собі під ніс, мов закляття: «П'ять-шість-сім-вісім…»

Сталеве гарматне ревіння шмагонуло у вухах, вогненні кулаки почали лупцювати схили горбів, видираючи з