Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

«Ну й добре, — обрадувано подумав він. — Напевне, я таки перевтомився за літо… Але цікаво — куди поділася підбита качка? Падала вона десь тут… Треба пошукати, бо все одно під ранок пропаде. Або лисиці спіймають».

Закинув рушницю за плече і рушив берегом.

Та не зробив і трьох кроків, як побачив ту химеру — літаючого ящера. Волочачи перебите крило, той незугарно кульгав до ближнього куща полину. Загледівши людину, чудо-юдо завмерло, великі круглі очі його, чомусь схожі на риб’ячі, не кліпаючи, насторожено втупились в Зурбагая.

Зурбагай сказав «хм», присів на піщаний горбик, зняв з плеча рушницю і поклав її поруч. Дістав сигарету, запалив.

На літаючого ящера намагався не дивитися, хоч це йому й коштувало чималого зусилля.

Отже, він таки й справді здорово стомився за літо — три місяці безперервної праці, коли по сімнадцять-вісімнадцять годин на добу не вставав з-за столу, дали взнаки. До всього ж він надто збуджений, от уява й розгулялась, а вона в нього така, що тільки дай привід… Треба перш за все заспокоїтись, а потім зосередитись на чомусь іншому, щоб відволікти увагу від літаючого ящера. Хоча ні, подумав він тут же, треба спокійно розібратися, як усе це сталося…

Значить так, він вистрелив…

Ні, спершу він підійшов до цього симпатичного озерця в заплаві Самари, що було оточене очеретом та вербами. Огинаючи озерце, попростував понад краєм, шукаючи чистий бережок (не хотілося трощикуватися очеретом до води). Необережно наступив на суху палицю, та лунко тріснула, і тієї ж миті на озерці хтось швидко-швидко залопотів крилами, почулося хурчання. Над очеретом з’явилися три качки: дві полетіли в бік Самари, а третя, чомусь зробивши півколо, повернулася до заплави. Зурбагай спіймав її на мушку, взяв упередження і натис курок… Якусь мить качка ще летіла після того, як він відчув поштовх у плече, а тоді, ніби наткнувшись з розгону на невидиму стіну в небі, вдарилася об неї, перевернулась і, гублячи пір’я, почала падати на піщане узгір’я, заросле іржаво-рудим кінським щавлем та золотистим безсмертником уперемішку з кущиками сивого, наче вкритого памороззю, полину.

Підбігши до того місця, де впала качка, Зурбагай різко зупинився і в першу мить аж відсахнувся. Замість качки перед ним лежало на боці якесь дивне створіння, схоже водночас і на птаха, і на тваринку, але як для птаха воно не мало пір’я, а як для тваринки — шерсті. Довгий дзьоб закінчувався дрібними зубами.

«Птах із зубами? — подумав Зурбагай. — Ну і ну! Але куди ж поділася качка?..»

А втім, про качку він вже й забув.

Все ще не вірячи власним очам, розглядав потвору. Була вона завбільшки з ворону (а може, трохи навіть і більша за неї), крила мала широкі, череп вигнутий уперед, вузький. Жодної пір’їнки чи чогось схожого. Шкіра — зморшкувата, зовсім гола, схожа на пергамент. Придивившись уважніше, Зурбагай збагнув, що крила цієї мари — то шкірясті оболонки, або перетинки, що були натягнені між боками тулуба і передніми кінцівками, які мали по чотири пальці з кігтями. Задні кінцівки — досить розвинені, міцні — теж мали кігті. І тоді Зурбагай збагнув, що перед ним — літаючий ящір. Або птеродактиль, або птерозавр. Ні, швидше всього — птеродактиль, бо птерозавр мав хвіст із ромбиком-лопаточкою на кінці (руль). Жили вони в юрському та крейдовому періодах мезозойської ери. Вимерли десятки мільйонів років тому… Мда-а…

Зурбагай звівся і зробив до тієї химери крок. Ящір не то злякано запищав, не то застережливо зашипів, клацаючи великим довгастим і зубатим дзьобом. На заокругленнях його крил заворушилися кігтисті пальці, наче маленькі дитячі ручки хотіли вхопитися за повітря.

Зурбагай завагався, не знаючи, що робити.

Оглянувся, але навколо — ні душі. Тоді він простягнув рушницю і, відволікаючи увагу химери, правою рукою схопив її за спину і придавив до землі. Ящір заборсався, забив здоровим крилом, пронизливо запищав. Зрештою, примірившись, Зурбагай взяв його на руки. Ящір був напрочуд легкий, зморшкувата шкіра — м’яка на дотик, приємно-шовковиста, запах — риб’ячий. Ящір усе ще повертав дзьобом, клацав ним, намага-ючись схопити людину зубами, й одночасно ворушив пальчиками на крилах та махав ними в повітрі.

— Заспокойся, викопний дурнику, — ласкаво сказав йому Зурбагай. — Я тебе підстрелив, я тебе й вилікую, і тоді буде у світі справедливість. Хоча… хоча яка там справедливість, коли одна жива істота стріляє в іншу живу істоту.

Ящір усе ще пронизливо і неприємно пищав. Прихопивши рушницю, Зурбагай рушив берегом. У тіні верб сиділи рибалки, повтуплювавши сонні погляди в непорушні поплавці.

— Ну як?.. Клює?.. — спинившись біля них, весело запитав Зурбагай (рибалки тільки мовчки та зосереджено засопіли). — А я ось… птеродактиля поцілив. Літа-ючого ящера тобто. Стріляв у качку, а впав доісторичний птеродактиль. Як кажуть, і не придумаєш таке. — І простягнув їм ящера. — Гляньте, яка симпатична химера, цей птеродактиль. Вимер він десятки й десятки мільйонів років тому, ще в мезозойській ері.

Рибалки подивилися на нього, потім на його простягнені руки, на рушницю, що виглядала в мисливця з-за плеча, і раптом, не змовляючись, кинулися врозтіч. Тільки очерет затріщав…

Зурбагай нічого не міг втямити.

— Чого це ви горохом сипонули з берега? — гукнув хтось із протилежного боку озера. — Оси на вас напали, чи що?

— Якийсь прибитий на цвіту з ружжом колобродить, — відповіли втікачі з очерету. — Каже, що пуляв по качці, а впав буцімто доісторичний літаючий ящір… Простягає руки, а в руках ніякого ящера й немає. Не інакше, як псих, ще, чого доброго, свинцем шарахне! Вже, каже, якогось Петьку Дактиля пригепав. Схибнуті вони такі…

Ображений Зурбагай тільки знизав плечима і, притискуючи до грудей птеродактиля, швидко пішов геть…

Зурбагай працював.

Написавши абзац, він довго правив його, чистив, викреслював одні слова і вписував інші, доки заново не переписував абзац. І так разів зо три. Потім читав його