Читати книгу - "Жовте коло"

Легкий запашний димок клубочився над сигаретою. Клінген не затягувався. Він набирав у рот диму, а потім легенько видихав його.

Він сидів у кріслі майже нерухомо, розслабившись, і в нього було таке відчуття, що за кожним видихом він звільняється від чогось тяжкого.

Мета, до якої він прагнув, здавалось, досягнута — списки у нього в руках. Але до цих списків потрібний шифр. Зейдліц був батьком цієї мережі агентів і, звичайно ж, мав ключ до них.

Клінген відчував, що його наздоганяють. Той, хто переслідував його по всіх країнах Європи, був зараз, мабуть, десь зовсім близько, поруч. Де вони хочуть схопити його? Найімовірніше, в ФРН… Тоді найрозумніше виїхати з Австрії. Вони, звичайно, ні перед чим не зупиняться, коли відчують, що він намагається втекти. Але, більше всього, вони ще будуть чекати. Адже їм потрібний не лише він, але й списки, і шифр до них.

Клаус і зараз не був упевнений, чи стежать вони за ним. Це постійне стеження геть виснажило його.

Колись Клінген був схильний до того, щоб списки або фотокопію з них десь заховати на той випадок, якщо з ним щось трапиться. Але поки що не було жодної можливості відірватися від своїх переслідувачів, а головне, це були ще не списки, тобто без шифру вони нічого не варті.

Хто може дістати цей шифр, крім нього? Найближчим часом, мабуть, ніхто. Отже, він мусить це зробити.

Фак прокинувся від звуку автомобільного сигналу. Ніч була тепла, і ще звечора він витягнув ліжко на коліщатках на відкриту веранду. Максиміліан підвів голову і подивився на будинок Розенкранца. У дворі він побачив людські постаті.

Максиміліан був упевнений, що чув звук автомобіля. Можливо, це йому приснилось. Йому вже не раз снились подібні сни. Але як би там не було, він прокинувся і бачив людей, дії яких не викликали сумнівів у тому, що вони збираються в дорогу.

Фак швиденько вдягнувся, зійшов униз і сів у «фольксваген». Дорога вела на схил. Звідси теж добре видно будинок Розенкранца.

Факова машина була заправлена, а в багажнику лежало ще кілька каністр з бензином. Він приготував усі необхідні документи, що давали право вільно проїхати кордон. Щоб вистежити людей Розенкранца, ладен був їхати хоч на край світу.

У дворі Розенкранца підготовка до від'їзду, судячи з усього, закінчувалась. Сам колишній гауляйтер теж вийшов на подвір'я, але машина його стояла, як і раніше, в гаражі, і, можливо, він нікуди не збирався їхати.

«Цікаво, яку роль у всій цій історії відіграє приїжджий?» — Максиміліан для себе вже вирішив, що повинен вистежити цього прибульця. Судячи з номерів його машини, вона була із ФРН. Що ж, Фак ладен поїхати і в ФРН — ця ниточка обов'язково кудись та приведе, дасть нові адреси, нові імена, ще одна сторінка рукопису про Грюнзее буде заповнена. Виявляється, його збираються супроводжувати… цей пан в «опелі». З ними ще була молода жінка. Вчора вдень він бачив її в ресторані. Вона була одна. До її столика незабаром підсів якийсь чоловік, але ненадовго. Фак раніше не бачив його в Цель-ам-Зее.

Він не помітив, щоб вони про щось розмовляли. Мужчина випив кухоль пива і пішов. У Фака ще тоді майнула думка: «Чи не познайомитись мені з нею?» Потім він відмовився від свого наміру. Треба бути обережним, не привертати до себе уваги.

Так, вони від'їжджають. Дуже добре, що ще темно. Темно настільки, що машину вони навряд чи помітять і вже досить світло, щоб з'їхати вниз, не вмикаючи фар.

Фак відпустив ручне гальмо, і «фольксваген» покотився дорогою вздовж вузького, але стрімкого гірського потоку.

Першим рушив «мерседес», за ним — «опель». Вони відразу набрали швидкості.

«Дарма — до роздоріжжя добрих сорок кілометрів, і я зумію їх наздогнати, — вирішив Максиміліан. — Так навіть краще, нехай трохи одірвуться, я наздожену їх у дорозі». Максиміліан злегка загальмував, а коли його машина під'їжджала до перехрестя, він побачив «кадилак» з американським номером. «Кадилак» пішов слідом за тими двома машинами. Максиміліан завів мотор і прилаштувався в хвості. В такому порядку вони виїхали за місто.

Незабаром «кадилак» почав збавляти швидкість, і Фак змушений був обігнати його. Коли машини порівнялись, він кинув погляд на людину, що сиділа за кермом. Його обличчя здалося йому знайомим. Так… Він бачив цього чоловіка в ресторані за одним столиком з молодою супутницею прибульця. Можливо, він із поліції? Але навряд. Після зустрічі та розмови з Клуте Фак не дуже сподівався, що поліція зараз буде займатися «справою Грюнзее». А якщо цей чоловік не з поліції, тоді хто він? Що ж, можливо, Фак встановить і це.

Гарвей відчув за своєю спиною двоє очей. В подібних ситуаціях його чутливість була особливо загостреною. Цей божий дар відчувати спиною, як він казав, розвинувся ще більше від досвіду роботи в розвідці. За звичкою Пітер навіть удома сідав у куток, щоб захистити свою спину бодай стіною. Коли він їхав у машині, він не любив, щоб йому наступали на п'яти. Гарвей у таких випадках або ж пропускав іншу машину вперед, або ж відривався від неї.

Фак, який їхав позаду Гарвея, лише на кілька секунд ввімкнув світло, коли проїжджав тунель, але Пітер і потім відчував ці фари, хоча вони були вже давно вимкнуті.

«Фольксваген» для американського контррозвідника з'явився несподівано. Він не бачив його раніше, не знайомим для нього було і обличчя того, хто вів «фольксваген». Він міг бути його колегою із австрійської контррозвідки, міг бути супровідником Клінгена, міг бути й із розвідки якоїсь іншої країни. Але чим довше Гарвей спостерігав за машиною, що їхала позаду, тим більше не сумнівався в тому, що це — розвідник.

Незнайомець поводився як людина, що вперше вийшла на футбольне поле. Він зовсім не знав правил гри. Коли Гарвей збавив швидкість, щоб наблизитись до нього,