Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Земля за вікном оберталась, неначе гончарський круг, — поволі, важко, разом з полями, ярами й дібровами, лісами й перелісками. Все те, що було ближче до залізниці — телеграфні стовпи, кущі й дерева, рухалось швидше, а дальній пруг — поволі, ніби не поспішаючи. З того часу, як сів у поїзд і переконався, що за ним ніхто не стежить, Тур не відривався од вікна. Там пропливали села, околиці малих і великих міст, забудовані однаковими багатоповерховими будинками, кудись поспішали люди, котились автобуси, підводи, вантажні й легкові машини. За околицями стелилися вкриті буйною озиминою поля. Вітер гнав ними хвилі до самого обрію.
Він знав, не раз читав про те, що земля тут змінила свій вигляд, що давно вже немає на ній одноосібних, розкраяних, наче по живому, клинців селянського поля. Та одне — знати, і зовсім інше — бачити на власні очі. Він не впізнавав цієї землі, яку вважав рідною, своєю. Відтоді, як змушений був податися за кордон, минуло не так уже й багато років. У його уяві, в глибинах пам'яті закарбувалися ці місця ще з тих часів, як тут була Польща. Тому, коли десь при дорозі траплялося зустріти будівлю давню, серце завмирало так, ніби зустрів старого знайомого. Однак навіть у приземистих, почорнілих від часу хатах, будиночках колійних обхідників, позначених невловимою відмінністю архітектурних форм і стилю, проступало ніби щось нове. Чи то сусідство з новими будовами незбагненним чином просвітлювало давні, прикіптюжені мури (тут колись брали з диму, а тому топилося без димаря, начорно). І люди були веселішими, не затуркані, не змарновані, як колись, нужденною працею, котрі, здавалось, і народжувались пригнутими до землі.
Хотів поділитися своїми враженнями із Стефою, але та про щось розмовляла з молодим подружжям, яке їхало до Львова, до батьків, десь аж із Донбасу. В очах у молодят — надія, сподівання. Він уже закінчив інститут, працює на заводі, вона — на третьому курсі. Поки що живуть у гуртожитку, але записалися в чергу на квартиру, мріють мати свій куток, ростити дітей.
«А Іван свою хату спалив! — кольнула мозок думка. — Спалив, аби не пустити до неї пана полковника! Не захотів більше знатися з нами…»
До розмови з молодим подружжям не приєднувався. Як виявилось, мова в нього проти тутешньої захаращена. Акцент дуже вже західний, занадто пересипаний іноземними словами. Та коли б тільки іноземними, а то просто покручем. Коробка сірників у англійців — бокс, а в нього боксинка, велосипед — ровер або й того ліпше — бицигля: від англійського бі (два), цикли (колеса). Такий суржик, що ні англійське, ні українське… Так що краще слухати мовчки і дивитися за вікно, де пливуть безкраї ниви. Там відпочиває око, хоча душа все одно лишається неспокійною. Хтось ніби все глибше заганяє в неї щемливий смуток. Думок не позбудешся, не відженеш помахом руки, коли вони налітають, неначе бджолині рої, і жалять усе дошкульніше.
Згадався Мюнхен, остання розмова з Лебедем і Гриньохом. Перестук коліс ніби притлумився, почулися голоси тих, хто виряджав його сюди, хто силував, примусив летіти до краю. Відмовитися — ніякої змоги. Затисли з обох боків, непаче в залізні лещата.
— Бандера посилає до краю групу Бовкуна…
— Хто такий?
— Його вірний драбант[27]… Посилає з надією, що той привезе йому золотий запас УПА.
— Щось не доводилося про такий запас чути.
— Був запас… — якось непевно говорить Лебедь.
— А може, і є, — вперше подає голос Гриньох.
— Там було більше, як п'ятдесят мільйонів тільки совітських карбованців… — Лебедь мнеться, він хоче говорити про інше, а як підступитися, не знає. Допомагає отець-доктор Гриньох.
— Та хай тішаться, хай ловлять журавля в небі, а ми прийшли до тебе, Василю, зовсім для іншої розмови… Треба тобі летіти до краю.
— А чого мені? Хіба когось молодшого немає?
— Тут назріла вельми делікатна справа, молодому Леміш не повірить.
— А мені повірить? Я його…
— І ти його знаєш, і він тебе. У вас розмова вийде. Мусить вийти. Ти повинен переконати його, що Бандера вже зовсім зійшов на пси…
— Сьогодні він уже нездатний керувати організацією! — ледве не вигукує Гриньох. — Геть-чисто здитинів… Який з нього вождь!
— Треба виставити Степана в такому світлі, щоб у Леміша не виникло жодного сумніву. Реальна сила, яка здатна сьогодні продовжити керівництво боротьбою, — еліта інтелігенції, що гуртується навколо УГВР. Ми, тільки ми, повинні мати мандат від воюючої України — мандат на право представляти її інтереси у вільному світі. Перед тобою нам нема чого критися, справу закроєно так, що найближчим часом Бандері доведеться відповідати перед Інтерполом як фальшувальникові фунтів стерлінгів. Англійська «Інтелідженссервіс», на яку він поставив, відвернеться від нього. Гадаю, ти переконаєшся в цьому ще до того, як вилетиш до краю на чолі боївки Бовкуна. Про все я особисто домовився з Керном… Візьмеш із собою для Леміша гроші, а від нього маєш привезти листа. Тільки обернись там так, щоб він не подумав, що за ті гроші ми купуємо в нього мандат. Повернешся, матимеш втричі більше. Щоб не думав там чого про нас, ось тобі чек до швейцарського банку. Цього тобі, сподіваюсь, вистачить… на все життя.
Що він міг їм сказати? Відмовитись? Та вони б його знищили… Дуже вже швидкі вони на розправу з тими, хто відмовляється служити їм. Лебедь недарма вивалив йому на голову отой міх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт. Книга третя», після закриття браузера.