Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Добре, добре… Я вже йду!

Він виплюнув сливову кісточку й швидко забрався звідтіля, але кутиком ока встиг ще помітити, як Булочка, притискаючи однією рукою м'яч до грудей, вибиралася на берег, а брат простягав їй руку.

Досить довго потім Інтарові придатних «рибок» не траплялося. Надто уважно всі дивилися навколо… А хто не дивився, у того й відщипнути не було чого… Хлопчик уже почав втрачати надію та розлютився на себе. Адже наставник Сорот каже, що він має здібності! А чому тоді нічого пристойного помітити не вдається?

Він давно зійшов з доріжки й блукав тепер по траві. Як хороше було б ходити по ній босоніж… У чоботях пріли ноги.

Інтар присів відпочити за порожній столик і озирнувся навсібіч. Недалеко, теж за столиком, поставленим під четвіркою високих, розлогих дерев, сидів ельф.

Він був сам, увіткнутий носом у якусь книжку. До Інтара вмить повернулася цікавість, і він втупився в грамотія.

Ельфів раніше хлопчик бачив нечасто й більше здаля: на вулицях, на великих базарах — там вони супроводжували господарів. А часом і самі закуповували речі та продукти.

Знав хлопчик про ельфів не так уже й багато: що вони — раби для знаті, і за гроші, скільки коштує один ельф, вони з мамкою могли б годуватися з півроку та ще б і на одяг залишилося… А ще ходили розмови, що ельфи старості не знають. Народжуються як люди, ростуть так само, тільки ось років із двадцяти вже не змінюються: ані зморщок, ані сивого волосся. А живуть недовго — років із п'ятдесят. Теревенили, вони самі знають, коли помруть. За півтора року, а то й за рік — і день знатимуть, і годину. Чи то уві сні бачать, чи їм голоси серед білого дня чуються… Але хазяїв своїх вони цілком серйозно попереджають про те, коли помруть.

Правда, хлопчисько в це не надто вірив. Але… навмисно хіба таке вигадаєш? Та й ельфи-старі чи просто з вигляду старші за молодих хлопців і дівчат, йому теж не потраплялися жодного разу. Виходить, правда?

Інтар пригадав ще, що ельфів, на відміну від рабів-людей, не використовують для важких робіт. Та й то мовити — кому там працювати? Ельфи на зріст не надто високі, й худорлявенькі, вузькоплечі, хоч і вродливі. Тільки й краса в них… Така, як бабам подобається. Навіть хлопці їхні на дівчисьок схожі.

Ось і цей, за столиком, теж… Скільки йому? Років сімнадцять-вісімнадцять? Волосся біляве й он яке довге, нижче пояса, розкішне та блискуче. Шкіра ніжна, біла. А вже о-о-одяг…

Інтар навіть тихцем підійшов ближче, щоб розгледіти дивину. Ельф і далі читав, не помічаючи нічого навкруг. На ньому була ніжно-лазурова туніка трохи вище колін, сині сандалі та нашийник із м'якої шкіри. На нашийнику — тонка бронзова пластина з літерами, Інтар згадав — у будь-якого ельфа на нашийнику букви чи інші знаки, за якими можна зрозуміти, кому він належить.

«Ти ба, читає! — хлопчисько був вражений. — А кажуть, ельфи — це щось на кшталт звірят, у них і душі нема, як у людей, і Небо після смерті їх не приймає… Але вони ж говорять і розуміють усе, напевно, їх і грамоти можна вивчити».

Перед ельфом на столі стояв кошик, мабуть, із різною смакотою. Ймовірно, його привів у парк господар, на якого ельф зараз і чекав. Ну, звісно… Виводять же люди собак до парку на прогулянку, а ельфи чим гірші? Вони ж і живуть у знатних та багатих людей, буває, що як наложники, буває — ручними звірятками, часом домашніми слугами, а ще іноді — усім одночасно… Чому ж із таким не погуляти? Він навіть кращий за собаку, — посміхнувся до себе хлопчик, — посеред доріжки купку не накладе…

Але тут в око Інтарові впало таке, що відволікло його від розглядання ельфа.

Сумка. Шкіряна сумка, дорога з вигляду.

Вона була розкрита й стояла біля столика, з іншого боку від захопленого читанням раба.

Хлопчисько подумав трішки, стягнув із ніг чоботи, запхав їх подалі під лаву й босоніж, якомога тихіше, почав підходити.

Десять кроків… П’ять… Ось уже можна розгледіти, що там у сумці…

І тут в Інтара перехопило подих, а серце застукотіло.

Знизу в сумці лежав чи то плащ, а чи куртка — одяг, одним словом. А ось нагорі зручно влаштувався тугенький, вочевидь не порожній кошіль.

Це була удача!

Хлопчик кинув швидкий погляд на ельфа. Той із головою поринув у книгу… Здається…

Інтар озирнувся навсібіч: ні, навколо нікого, кому було б до нього діло. Сховатися можна хіба що тут, за деревами… Авжеж, коли що, втікатиме він у інший бік. Та й кому спаде на думку в парку пастки влаштовувати?

Хлопчик повагався ще трохи. З одного боку було страшнувато, з іншого — такої слушної нагоди могло взагалі не трапитися.

Він присунувся до сумки ще на крок. Ельф читав.

І тоді Інтар рвучко нахилився, швидким рухом зачепив кошіль і запхав у сумку — вже до себе. Самого вразило, як усе безгучно вийшло.

Зробив, смикнувся бігти…

І тут ельф підняв очі.

Він дивився на хлопчика з подивом, але без підозри чи ворожості.

— Ой, ти тут звідки?

— Я… — Інтар, де стояв, там до землі й прилип, дурнувато витріщаючись на стіл, де стояв кошик. Силкувався зрозуміти — помітив ельф чи ні? Начебто ні, інакше вже здійняв би галас.

А ельф відклав книжку й зацікавлено розглядав людську дитину. Поруч із дорослими людьми він провів усе своє життя, а от із дітьми спілкуватися ще не доводилось.

— Тобі потрібно що-небудь? — запитав він.