Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

— Що це? — спитала Марія.

— Дуже цінна річ. Бережи, як власні очі. А після війни віддаси тому, кому адресовано, — відповів наглядач. — Так звелів переказати твій чоловік.

І, навіть не знаючи, що було в тому пакеті, Марія загорнула його в клейонку, поклала в бляшанку і вночі закопала під акацією.

Сидячи у вагоні третього класу пасажирського поїзда, Павло уважно прислухався до розмови сусідів по купе. Якийсь сержант сумовито розповідав про смерть товариша на фронті. А піп, зітхаючи, час від часу перебивав його:

— За тяжкі гріхи карає нас господь…

— Так, — підтакував йому сержант. І говорив далі: — Помер він на моїх очах. Ступив ще два кроки і впав долілиць. “Маріне!” — крикнув я і кинувся до нього. Та він уже не підвівся. Поховав я його під тополею і тепер їду розказати матері…

— За тяжкі гріхи наші… Змовкли всі.

— Мій пише, що приріжуть нам землі, — наче між іншим мовила якась молодиця.

— Невже?

— Далі так не можна жити, — проказав сержант. — Дадуть…

— Хай тебе почує Всевишній! — зітхнула жінка.

— За тяжкі гріхи наші…

— Після першої війни теж прирізали, — похмуро буркнув дідок. — Ну й що?

Павло вийшов у коридор. Коли б залишився у вагоні, то не втерпів би і втрутився в розмову. А йому треба поводитись обережніше. Згадував свою зустріч з Йоргу і весь час питав себе, чи не забув він ще чогось. Та пам’ятав усе до найменших подробиць.

— Караван не доплив-таки до Одеси! — радісно повідомив товариш. — Іфрім прийняв твоє повідомлення!

Обмінялися ще кількома словами. І враз Йоргу сказав:

— Тобі треба їхати до Бухареста! Павло якусь мить помовчав, тоді спитав:

— Коли?.

— Цієї ночі, оце зараз… Ще встигнеш до поїзда. “Значить, уже не забіжу додому, не побачу й Султану”.

— Матері ми спробуємо сповістити, — сказав Йоргу, зрозумівши його вагання.

— Добре, — відповів Павло. І, вислухавши ще кілька пояснень про явки та паролі, одразу поспішив на станцію. Не знав, чого його посилають до Бухареста, але розумів, що йдеться про щось важливе. Душа сповнилась гордістю, що йому, простому електрикові з порту, довіряє партія, довіряють товариші. І знову, як і тоді, коли Йоргу розкрив йому очі на те, що робив у галереї Януліс, юнак відчув, що його життя належить не тільки йому, що воно поєднане з життям і діями інших людей, яких він не знав, не бачив, а може, ніколи й не побачить, і в цьому єднанні набуло нового змісту. Він боєць, як і багато інших… Для цього варто жити!

У проході біля нього зустрілися два моряки.

— Куди йдеш? Патруль не пропустить, — мовив той, що йшов з кінця поїзда. — Перевіряє документи…

Павло почекав, поки вони розійшлися, а тоді й собі почав пробиратися в голову поїзда. Добре, що він сів у середніх вагонах — можна було заздалегідь відчути небезпеку. Надумав на першій же станції пересісти туди, де перевірка вже кінчилася.

У проході напівтемрява, підсліпуваті лампочки ледве блимали. Хлопець протискувався між людьми, переступаючи через клунки та чемодани. Минуло чимало часу, поки він пробрався до першого вагона. І полегшено зітхнув. Чекав, коли поїзд зупиниться.

Уже проїхали Чулніцу. Колеса монотонно вистукували в темряві, перемелюючи відстань і час. З відкритої платформи долинав шум голосів.

“Коли ж він загальмує?” — тривожно подумав юнак.

Патруль, що перевіряв документи, вже десь близько. І він шукав-таки його. Джурка передав на всі залізничні станції наказ, що треба знайти і привезти під конвоєм громадянина Мунтяну Павла, електрика за професією, високого, чорнявого, двадцятип’ятирічного юнака, без якихось особливих прикмет. Хоч перепустки на проїзд нещодавно скасували, але такі перевірки в поїздах час від часу проводили. “Хтозна, що може подумати патруль, — міркував хлопець, не знаючи, ще це його й шукають. — Якщо затримають хоч на кілька хвилин, можна відстати од поїзда і спізнитись на зустріч з товаришем у Бухаресті. Краще не ризикувати”.

Але поїзд не ставав. Тоді Павло піднявся по залізній драбині на дах вагона, ліг горілиць. Побачив нічне небо, яскраві зірки, і серце його забилося в такт колесам. Йому здалося, що він летить безмежними світовими просторами наодинці з своїми думами і своїм серцем.

Та до дійсності його повернули якісь сердиті голоси. Патруль, напевне, був уже в вагоні. Павло хотів встати і перейти в хвіст поїзда, але внизу могли почути його тупіт. Роззувся і нечутно пішов. Вітер дув йому в спину і оповивав клубами пари з запахом вугілля. Дах під ногами деренчав. Раптом поїзд зробив поворот, і Павло мало не зірвався на землю.

“Чого ж це я йду аж у кінець? — подумав юнак. — Адже патруль уже пройшов…”

І він спустився в вагон.

— Де це ти так вивалявся? — запитав його якийсь сивий селянин, що сидів на клумаку.

— Коптить, чорти б його забрали, — мовив Павло, кивнувши головою в бік передніх вагонів, до паровоза.

Зайшов у вбиральню, глянув у дзеркало і побачив, що він увесь чорний, як сажотрус, одяг брудний. На щастя, знайшов кусочок мила і почав вмиватися, спробував витерти масні плями на одязі. А коли вийшов, селянин спав на клумаку, як і всі пасажири, що сиділи в проході. Випадково потрапив у той самий вагон. Всівся на своєму місці, якраз напроти попа, що голосно хропів, потрясаючи бородою, і заспокоївся.

В Бухарест приїхав на світанку. Лишалося ще кілька годин до зустрічі з товаришем, про якого говорив Йоргу, і він подумав спершу завітати до дядька Янку, батькового брата, що мешкав у Новому Бухаресті. Це йому писав Грігоре листа, якого так і не докінчив перед смертю. У нього Павло й хотів зупинитися, бо більше нікого не знав у столиці. А може, той товариш поведе його на якусь квартиру? Ні, краще не зв’язуватися з