Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

— Що ти кажеш, мамо? — тихо спитав Джіка.

Мати не почула його. Тремтячі губи її стиха вимовляли:

— Павле… Павле…

Камера Фаніки містилася в окремому коридорі, поруч з іншими порожніми конурами.

— Щось мало у вас клієнтів, — сказав він Таке на другий день після побачення з Марією.

Та наглядач наче не почув цього, заговорив про інше.

Фаніка довго розмірковував (на роздуми у нього було досить часу) і вирішив, що не через страх обминув цю розмову наглядач. Він же не боїться носити йому цигарки, і газети. Одного разу передав навіть куртку. І, добре подумавши, Фаніка збагнув, що Таке просто не хотів його засмучувати. В цей сектор, напевне, садовили приречених на смерть — з вироком чи й без нього.

Це йому спало на думку зненацька. Коли Фаніка втратив був відчуття свого тіла і вже наче витав у загробному світі, він вважав себе мертвим. Знав, що зробив усе можливе, і не почував ніякого жалю. Життя стало чимось непотрібним, ніщо його не цікавило. Марія, товариші — всі віддалилися од нього чи він одійшов від усього… Помер.

Потім знівечене тіло повернулося до життя, і Фаніка почав думати про Марію, як і раніше, коли його світ ще належав йому, а не тим живим людям, що зосталися на волі. Десь у глибині душі знав, що дні його лічені. Але радість повернення до життя тамувала похмурі думки. Таке допоміг знову зв’язатися з своїми. Побачення з Марією, вісті з волі підбадьорили Фаніку. Тепер він уявив себе вільним, відчув якусь надію.

І ось несподіване відкриття: він у камері смертників.

Як і першого дня в підземеллі Секретної служби, в’язень сновигав поміж кам’яних стін камери. Помер і воскрес, а кати тільки й чекали, щоб знову можна було ного бити, наче їм недосить однієї смерті. Фаніка заплющив очі, і в уяві постали знайомі картини: блакитне море, розквітлі акації… Навіть відчув у роті смак пряників з білим цвітом акації, які пекла йому в дитинстві мама. Наче вітер війнув у лице, і Марія, як і тоді на побаченні, кричала з-за грат:

— Фаніка! Фаніка!

Впав на ліжко. До камери увійшов Таке.

— Ніхто не знає, що буде завтра, — стиха мовив наглядач. — Відколи тут служу, набачився всякого. Мене ніщо вже не здивує… Дасть бог, війна й закінчиться!

Чув, що в’язень ходить по камері, і розумів чому. Тепер чи пізніше він мусив здогадатися, як зрештою збагнули це всі ті, які потрапляли до цієї камери раніше.

— Замовчи, — вигукнув Фаніка. — йди вже, я хочу спати.

Таке не розсердився — здоровий на хворого не гнівається. І вийшов навшпиньках.

Цієї ночі в камеру смертників привели ще одного в’язня.

— Мабуть, хороша людина, — відказав Таке на запитання Фаніки. І в наступні дні як тільки міг доглядав нового в’язня.

Молодий і сильний юнак Яша, один з парашутистів, що викинулися біля Тулчі, хоч і був поранений у плече, але швидко оклигав, їх приземлилося семеро — шість хлопців і одна дівчина, на ім’я Таня. У них були автомати, гранати, надувний човен і рація.

Спершу все йшло добре. Яша, уродженець Вилкова, знав дельту, як своїх п’ять пальців. Парашутисти поховалися в комишах у вказаному місці і чекали на рибалку, який мав зв’язати їх з підпіллям. Та минуло три дні, а рибалка все не приходив, і Яша кінець кінцем вирушив на розшуки. Він і справді знайшов того чоловіка в курені за кілька кілометрів.

Парашутисти спершу повірили, що йому помилково було вказано інше місце для зустрічі, і вже збиралися вирушити разом у село, коли раптом збагнули, що він їх виказав. Групу зненацька оточили жандарми. Яша застрелив зрадника. Тоді почався запеклий бій. Від першого пострілу впала мертвою Таня. Ще двоє товаришів, перебивши чимало жандармів, полягли, а четверо зуміли відійти в комиші і розбрелися, щоб розпорошити сили переслідувачів. Рація і човен були пошкоджені кулями. Відступаючи, Яша одбивався до останнього патрона, до останньої гранати. Бувши пораненим у плече, він упав. І тоді жандарми схопили його.

Другого дня ще одного парашутиста з Яшиної групи привели і вкинули до камери. Цього в’язня жандарми й тюремники так побили, що він, ледве повідомивши про смерть товаришів, надовго втратив свідомість…

Парашутисти незабаром дізналися, хто сидить разом з ними, але, боячись провокації і зради, мовчали. Розуміючи їхні сумніви, Фаніка нічого і не розпитував. Годинами говорили про те, що не було військовою таємницею, — про свої колгоспи, про школи, в яких можуть вчитися всі діти, про фабрики й заводи, якими розпоряджаються самі робітники. І дивно — безнадія Фаніки зникла. Думка, що він не доживе, не побачить на власні очі того, про що розповідали хлопці, віддалялась, і тільки вночі, крокуючи від стіни до стіни в похмурій камері, Фаніка ще сумував.

Марія приходила на побачення. Товариші її не забували, а якісь дівчата щодня приносили те, се, і Фаніка тішився, що його друзі піклуються про неї.

Згодом радянські бійці стали довірливішими до нього. По суті, те, що вони парашутисти і дали бій жандармам в комишах під Тулчею, вже не було секретом, бо саме за це і збирались їх розстріляти. Якось Яша спитав Фаніку, чи не зможе він дістати їм олівця і паперу.

— Розумієш? — сказав йому солдат. — Вмерти можна завжди. Але ми не боїмося смерті. Хочемо тільки повідомити наших товаришів, що свій обов’язок виконали. От коли б написане нами донесення хтось міг зберегти до того часу, коли Радянська Армія увійде в Констанцу. Тоді Батьківщина дізналася б, що ми загинули, як герої.

Фаніка попросив у Таке олівця й паперу. А через два дні, коли Марія прийшла в