Читати книгу - "Лоліта"

А за тим, в оксамитовiй мряцi лiтньої ночi, мої мрiї над припасеним мною чар-зiллям. О, скнара Гумберт! Чи не був вiн сущим "зачарованим мисливцем" з чарiвною амунiцiєю? Чи мiг вiн дозволити собi, аби розсiяти демонiв безсоння, сам-один спробувати одну з цих аметистових капсюлiв? Їх усiх було сорок — сорок ночей удвох iз крихким створiнням, сплячим поряд з моїм пружно-бiйним серцем... Чи мiг я в пошуках сну позбавити самого себе однiєї такої ночi? Певна рiч, нi! Надто була коштовна кожна з цих лилипутових слив, кожний мiкроскопiйний планетарiй з його живим розсипом зiрок. О, дайте менi хоч разок порозчулитись! Я так втомився бути цинiком!

26.

Мене не вiдпускає головний бiль в iмлистому повiтрi цiєї склоподiбної цiмрi, та я не здамся. Написав вже понад сто сторiнок, а нi до чого не договоривсь. Мiй календар стає плутаним. Я поїхав за нею десь на серединi серпня 1947-го року. Нi, здається, бiльш не можу. Серце, голова — словом, все погано. Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта.

Повторюй це iм'я, набирачу, поки не скiнчиться сторiнка.

27.

Все ще в Паркiнґтонi. Ледве вдалося заснути на годинку. Прокинувся вiд безглуздого й страшенно виснажливого злучання з маленьким, волохатим, зовсiм менi не вiдомим гермафродитом. На той час була шоста година ранку, й менi раптом спало на думку, що, мабуть, незле поїхати в табiр ранiше, нiж домовлено. Я мав проїхати ще близько ста миль, а потiм добиратись до Iмлистих Гiр i Брайсланда. Якщо я сказав, що приїду за Доллi в серединi дня, то лише тому, що моя нетерпляча уява вимагала скорiшого наступу милосердної ночi; та тепер менi стали бачитись всiлякi ускладнення i я весь iздригався на думку, що за час вiдстрочки вона може раптом отак собi й подзвонити в Рамздель. Проте, коли о дев'ятiй тридцять ранку я спробував завести мотор, виявилось, що батарея наказала довго жити, й було опiвднi, коли нарештi я залишив Паркiнґтон.

Я домчав до мiсця свого призначення о-пiв-на-третю; полишив авто в сусiдньому гаю, де розбишацького вигляду рудий хлопчисько в зеленiй кошулi похмуро тiшився на самотi старовинною грою — накиданням здаля пiдкiв на вбитий у землю кiл. Вiн мовчки вказав менi на тинькуватий будиночок, де була контора табору; менi довелось, завмираючи з хвилювання, вислуховувати впродовж кiлькох хвилин пронозливi спiвчування табiрної начальницi, неохайної, життям подряпаної жiнки з iржавого кольору волоссям. Вона сказала, що Доллi склалась, i готова їхати; що дiвчинка знає про хворобу матерi, та не знає, наскiльки це серйозно. Чи не хоче пан Гейз, тобто пан Гумберт познайомитись iз табiрними наставниками? Або поглянути на будиночки, де помiщенi дiвчатка? Кожен з них має назву одного зi звiрят Вальтера Дiснея. Або оглянути Головний будинок? Дiвчатка саме зараз скiнчають прикрашати їдальню до вечiрки (мабуть, потiм Шерлi Хольмс розповiсть кому-небудь: сердега аж сполотнiв).

Хочу з хвилину продляти цю сцену з усiма її дрiбницями й роковими подробицями. Карга, що виписує розписку, скребе голову, висуває шухляду столу, сипле здачу на мою нетерплячу долоню, потiм акуратно розкладаюча поверх монет декiлька асигнацiй, з бадьорим вигуком: "а ось iще десять!"; фотографiї дiвчаточок; ще живий квiтчастий метелик, надiйно приколотий до стiнки (вiддiл природознавства); обрамований диплом табiрної дiєтистки; мої дрижачi руки; вiдгук, приготований старанною начальницею на поведiнку Доллi Гейз за липень ("вельми задовiльно; цiкавиться плаванням i веслуванням"); шум дерев i пташинi спiви, й моє калатливе серце...

Я стояв спиною до вiдкритих дверей i раптом вiдчув приплив кровi в голову, почувши за собою її подих i голос. Вона з'явилась, тягнучи свою пiдстрибуючу валiзу. "Здрастє, здрастє", i стала сумирно, позираючи мене лукавими, радiсними очима й привiдкривши нiжнi вуста, на яких вигравав трохи дурненький, та на подив звабний усмiх. Була вона тонкiша й вища, й на мить менi намарилось, що обличчя її подурнiшало в порiвняннi з уявленим знiмком, який я зберiгав бiльше мiсяця; щоки здавались запалими, й надто щiльнi веснянки неначе розмазували селянську красу її рис. Це перше враження (вузенький людський iнтервал мiж двома ударами хижого серця) ясно передвказувало одне: все що овдовiлому Гумберту слiд було зробити, все що вiн хотiв i зажадав зробити — було дати цiй змарнiлiй, хоча й забарвленiй сонцем сирiтцi aux yeux battus (i навiть цi свинцевi тiнi пiд очима були в веснянках) пристойну освiту, здоров'я, щасливе дитинство, чистий дiм, милих колежанок, серед яких (якщо Паркi зласкавляться на винагороду безталанному) вiн, мабуть, знайде гарненьку отроковицю, призначену винятково для гер доктора Гумберта. Втiм, як оком змигнути, як нiмцi кажуть, ця небесно-добродiйна лiнiя поведiнки була стерта, i я наздогнав здобич (час рушить швидше вiд наших фантазiй!), i вона знову була моєю Лолiтою — й навiть була нею бiльше, нiж будь-коли. Я опустив руку на її теплу русяву голiвку й пiдхопив її валiзу. Вона вся була з руж та меду; на нiй була її найбарвистiша ситцева сукня з узором червоних яблучок, руки й ноги вкривала золотаво-брунатна засмага; подряпинки на нiй довжились пунктиром iз крихiтних запеклих рубiнiв, а рубчастi закоти вовняних шкарпеток скiнчались на пам'ятному менi рiвнi; й чи то через дитячу її ходу, чи то вiд того, що я пам'ятав її завше на пласких пiдошвах, та здавалось, що її брунатно-бiлi напiвчоботи їй надто великi i що до них надто великi пiдбори. Прощавай, таборе "Ку", веселий "Ку-Ку", прощавай простий нездоровий столе, прощавай друже Чарлi! В гарячому авто вона всiлась поряд зi мною, пришльопнула спритну муху на своєму звабному колiнку, потiм енергiйно обробляючи в ротi гумову жуйку й швидко вертячи рукоятку, опустила вiкно на своєму боцi й знову вiдкинулась. Ми мчали крiзь смугастий, плямистий лiс.

"Як мати?", спитала вона гарненько, й я сказав, що лiкарi не зовсiм ще встановили, в чому рiч. В усякому разi щось iз шлунком.