Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

class="book">Старий Амір поглянув на мене з-під важких брів і мені стало ніяково. Я швиденько вийшов на вулицю. Незрозуміле хвилювання охопило мене. Внутрішній голос підказав, що, коли ошукаю дівчину, Аллах покарає мене. Однак я не міг примиритися з жахливою думкою про шлюб. Кохання — це хвороба, на яку зрештою знайдуться ліки, а ось шлюб — це компанія, подібна до тієї, де я працюю. В шлюбу свої закони, свої обов’язки, завдання. Якщо після одруження я не сягну більших висот — який тоді в ньому сенс? Якщо наречена не має хоча б якоїсь пристойної посади, то яким чином я відчиню для себе нові двері? А в наш час це просто необхідно! В чому причина мого непринадного становища? В тому, що я кохаю дівчину, яка не відповідає моїм вимогам до шлюбу. Що робити? ***

— Ти мене вразила! — сказав я дівчині, захоплено дивлячись на неї. — Але ти занадто багато витрачаєш сил і пускаєш за вітром зарплату!

— Я не хочу лишатися неграмотною, — гордо відповіла вона.

— Яка тобі користь від цих уроків?..

— Опаную потім якусь професію і вже не буду наймичкою.

Серце мені стислося, язик занімів, а Зухра тим часом доказувала своє якимось новим тоном:

— Сьогодні до мене приїздили родичі. Хотіли повернути мене в село!

Я дивився на неї з німим запитанням, намагаючись приховати хвилювання за посмішкою.

— І що ти відповіла?

— Пообіцяла повернутися додому на початку наступного місяця.

— Це правда? — похопився я. — Ти повертаєшся до діда?!

— Ні. До мене посватавсь інший чоловік, і я погодилася.

Я міцно стис їй руку:

— Ходімо зі мною! Завтра… сьогодні, якщо хочеш…

— Я дала слово повернутися на початку місяця.

— Зухро, невже твоє серце з криці?

— Зате ніяких клопотів!

— Але ж ти кохаєш мене, Зухро!

— Кохання — це одне, а шлюб — інше, ти сам учив мене цього, — відповіла вона зухвало. Але далі не змогла витримати свою лінію, й на вустах промайнула посмішка.

— Ах ти, бісова дівко! — вигукнув я, відчуваючи, як мене охоплює радісне збудження. В цю хвилину двері кімнати відчинилися, на порозі з’явилась господиня з чашкою в руці. Вона сіла на краєчок ліжка й, сьорбаючи чай, розповіла про той візит Зухриних родичів і про її відмову повернутися в село.

— А чи не краще було б їй таки повернутися? — спитав я вдавано щиро.

Обличчя господині розпливлось усмішкою людини, що знає істинну суть подій:

— Її справжня родина тут, пане Сархане!

Я відвів погляд, ніби не зрозумів сказаного. Та однак здогадався, що тут нічого приховати не можна, і спитав себе: коли зрештою я наберуся мужності полишити цей пансіонат?

***

У вітальні я уздрів звичну картину. Господиня сиділа біля приймача, поклавши на нього голову й насолоджуючись європейською музикою. Амір Вагді щось розповідав Зухрі. Зненацька задзеленчав дзвінок. Увійшла вчителька Зухри. Вона вибачилася, мовляв, до неї завітали гості, тож чи не можна провести урок із Зухрою тут. Її зустріли надзвичайно люб’язно. Вона трималася невимушено, з гідністю. Я несамохіть порівняв обох дівчат. Одна — молода, вродлива, бідна й темна, друга — витончена, вихована, освічена. Ех! Якби була можливість поєднати в одній найкращі якості обох!

Господиня сиділа на уроці — звичайно, без запрошення — задовольняючи свою ненаситну цікавість. Вона ж після уроку повідомила нам усе, що знала про саму вчительку, про її сім’ю, навіть про брата, який майнув працювати до Саудівської Аравії. Я спитав:

— А чи не зміг би він надіслати звідти дещо з дефіцитів?

Господиня стримано відповіла, що довідається.

Я вийшов з Алі Бекіром. Алі був утілена довіра.

— Нюанси враховані на всі сто! Успіх справи гарантований, — оголосив він.

— Добре. Утнемо дільце, яке зробить наше існування на цьому світі більш значним і логічним.

— Я зустрів Сафію Баракат, — сказав Алі Бекір. — Ото все правда?

— Хай їй біс!

Він розсміявся. Потім уважно глянув мені у вічі і спитав:

— Це правда, що ти кинув її через?..

— Не вір їй, ради Бога! Хіба їй можна вірити?

Алі спохмурнів.

— Май на увазі, — суворо проказав він згодом, — у нас така таємниця, що нею не можна ділитися ні з жінкою, ні з сином!

— Аллах тобі суддя! — закричав я від досади.

***

Жінка часом може так поглянути на чоловіка, що в того серце замре. В цьому погляді ні тіні посмішки, вії застигли, але він проникає до глибини душі. Й ось учителька, зненацька відвівши очі від книжки, кинула на мене саме такий погляд. Зробила це таємно від Зухри й Аміра Вагді. Це тривало якусь мить. До цього я відчував на собі десятки таких поглядів, однак вони мене не бентежили і я не надавав їм ніякого значення. Проте цей погляд виявився незвично сильним, неначе в ньому було ціле послання.

Тепер я довго сидів за вікнами кав’ярні «Мірамар», дивився крізь скло на вулицю й чекав. Чекав без будь-якої мети, байдуже, просто чекав пригоди, бодай якоїсь інтрижки. Я був би нещирим, коли б стверджував, ніби вчителька полонила мене з першого погляду. Та мені чомусь видавалося, ніби вона хоче запросити мене кудись на вихідні. Й було цікаво впевнитись у своїх здогадах.

Якось я побачив її, коли вона проходила повз мою кав’ярню, сховавши руки в кишенях сірого пальта. Я вийшов і подався за нею. Вона зайшла до сусідньої кав’ярні «Афіни» і замовила собі пундика.

Я привітався. Вона відповіла мені й запропонувала чашку чаю. Ми стали розмовляти. Я дізнався дещо про її роботу й про сім’ю. Ми домовилися ще раз зустрітись у буфеті кінотеатру «Амір».

Після побачення настав час визначитися. Зрозуміло, вчителька хоче