Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

Я поїхав до пансіонату. Лише коли Зухра відчинила двері, зрозумів, що за мною стежила. В цю мить мене схопили ззаду, і я почув грубий голос Сафії:

— Захотів утекти від мене? Я тобі що — дівчинка чи іграшка?

Мені коштувало неабияких зусиль випручатися з її рук, однак вона вдерлася в дім.

— Геть звідси! — просичав я. — Люди вже сплять!

— Обікрав мене, — верещала вона. — Їв, пив, одягався, а зараз вирішив утекти, сучий сину?

Я ляснув її по щоці, вона відповіла тим самим. Ми зчепилися, гамселячи одне одного. Зухра намагалася нас розборонити, та марно.

— Прошу тебе, йди собі, — сказала вона Сафії. — Це пристойний дім.

Побачивши, що її прохання залишилося без відповіді, Зухра закричала:

— Іди звідси, бо викличу поліцію!

Від несподіванки Сафія позадкувала. Відтак зверхньо кинула:

— Ти, служнице, хто тобі…

Зухра затулила їй рот. Сафія накинулася на Зухру, однак міцні кулаки дівчини ледь не збили її додолу. Між тим шум побудив мешканців: зарипіли двері, почулися кроки. Першим підскочив Хусні Алам. Ухопивши Сафію за руку, він повів її геть за двері.

Шаленіючи від гніву, я зайшов до своєї кімнати. Слідком увійшла схвильована господиня, намагаючись вивідати, що сталося. Я вибачивсь, однак цього їй було мало.

— Хто ця жінка? — спитала вона.

Довелось мені рятуватися брехнею:

— Вона була моєю нареченою, однак я розірвав заручини.

— Дивлячись на її поведінку, твоє рішення можна лише вітати.

Господиня якусь мить мовчала, неначе підшукувала влучне слово, потім докинула:

— Проте я змушена прохати тебе — влаштовуйте свої справи десь в іншому місці! Мій пансіонат існує завдяки добрій репутації! — сказавши це, вона вийшла з кімнати.

Коли наступного дня Зухра принесла мені пополудневий чай, її обличчя ще нагадувало про минулу бійку. Я подякував і вибачився за халепу, до якої втяг дівчину.

— Я розірвав з нею заради тебе, — сказав я.

— Хто вона така? — суворо спитала Зухра.

— Ница жінка… була. Я збрехав господині, що Сафія була моєї нареченою, сама розумієш…

Я на знак примирення поцілував її в щічку.

За вікном шаліла буря, раз у раз гуркало. В кімнаті ставало темніше, хоча до вечора було ще доволі часу. Коли прийшла Зухра, я ввімкнув лампу. Ввесь цей час нетерпляче чекав на неї, і коли вона з’явилася, я поспішив сказати:

— Ходімо звідси, Зухро!

Вона поставила на стіл чайник із чашками й докірливо поглянула на мене.

— Ми житимемо разом усе життя, завжди…

— І не буде ніяких клопотів? — саркастично посміхнулася Зухра.

Мені стало сумно, я щиро відповів:

— Мої клопоти — від шлюбу!

— Отож мені лишається пошкодувати, що закохалася в тебе, — не стримавши почуттів, прошепотіла вона.

— Не кажи так, Зухро. Ти повинна мене зрозуміти. Я тебе кохаю й не бачу ні сенсу в житті, ні мети в ньому без твого кохання. Однак одруження поставить переді мною надскладні проблеми. Воно зробить проблематичним моє майбутнє.

Зухра ледь стримувала гнів.

— Я досі не знала, що можу стати причиною таких клопотів, — мовила вона.

— Не ти, а невігластво, дикість, забобони. Але що зробиш?

Вона примружила очі.

— Ти питаєш, що тобі робити далі? Зроби мене такою ж, як та жінка, що приходила вчора!

— Зухро! — Я був у відчаї. — Якби ти мене кохала так, як я тебе, тоді ти все б зрозуміла б.

— Я кохаю тебе, — наполягала Зухра, — і моя біда в тому, що я не вмію прикидатися.

— Кохання — найсильніше, найсильніше…

— Однак не сильніше за клопоти, — відповіла дівчина скептично.

Ми мовчки дивились одне на одного. Я був у розпачі, вона — розгнівана й несхитна. Я в паніці шукав шлях до порятунку, коли зненацька в голові блискавкою сяйнула ідея.

— Зухро, — мовив я, — є ще один вихід — справжній мусульманський шлюб!

Вона недовірливо зиркнула на мене.

Однак я сам мав про цей шлюб найтуманніше уявлення, ледь згадуючи старі оповіді сільських дідів.

— Ми візьмемо шлюб, як це робили перші мусульмани.

— І як же вони одружувалися?

— Казали одне одному: «Я беру тебе за законом Аллаха і його посланця!»

— Тобто без свідків?

— Лише один свідок — Аллах!

— Всі довкруж поводяться таким чином, немов не вірять в існування Аллаха…

Вона похитала головою і рішуче відповіла:

— Ні!

Вона несхитна, мов скеля. Владнати справу виявилося не так просто, як здавалося. Я вже не знав, що робити, кидався від однієї думки до іншої. Навіть збирався назавжди пов’язати себе з Зухрою, пожертвувавши вигідним шлюбом, тільки б вона згодилася жити зі мною без будь-яких умов. Через хвилину виникла нова думка — мені треба негайно покинути пансіонат, і це сприятиме забути Зухру. Наші стосунки не змінилися. Певного часу вона приносила мені чай і не сахалася, коли я цілував її і обнімав.

Якось я не повірив своїм очам, побачивши її у вітальні над шкільним підручником для початкових класів. Ну, диво! Господиня, як годиться, сиділа на дивані під статуєю Діви Марії, Амір Вагді — в кріслі.

— Подивись на цю ученицю, пане Сархане! — посміхнулася господиня і, ласкаво поглянувши на Зухру, докинула: — Вона домовилася з нашою сусідкою — вчителькою, та давала їй уроки… Що ти думаєш про це?

— То була справді подія. — Я ледве не зареготав, однак зумів стриматися й захоплено вигукнув: — Молодець, Зухро! Молодчинка!