Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

світі не змусила б її сказати всю правду про те, як виглядав і як почувався Найвищий Академік. Широкий, просяклий кров’ю бандаж, обв’язаний навколо голови і сам собою справляв тяжке враження, але жах, застиглий у його очах — того жаху трольчиха не зуміла б описати жодними словами.

І все ж Лініус Паллітакс не спав, як запевняла Вельма. Він сидів у ліжку — недвижний, напружений, скоцюрблений, а в очах його світився невимовний жах, навіяний побаченим у підземеллі.

***

— Щось вона опізнюється, — промурмотів Квінт.

«За годину після заходу сонця», — сказала вона. Сонце зникло за обрієм, коли було п’ять хвилин по сьомій, а ратушні дзиґарі вже ось-ось виб’ють дев’яту. Тривожними очима Квінт нишпорив по всій Західній пристані, шукаючи Маріс.

— Де ж ти, Маріс? — бубонів він.

З настанням темряви почала різко падати температура, знову повіяло крижаним холодом. Щоб не замерзнути, Квінт тупотів ногами і вимахував руками. І, звісно, ходив — туди-сюди, туди-сюди…

Попри всі свої намагання не муляти чужих очей, Квінт знав, що вже викликав підозру в одного з охоронців пристані — величезного, як гора, плескатоголового гобліна з глибоким шрамом, що тягся від чола до лівої щоки, спотворюючи обличчя. Зрештою гевал підійшов до хлопця.

— Ти вже тут крутишся майже дві години, — озвався охоронець. Він наблизив своє обличчя упритул до Квінтового. — Хто ти такий? — запитав він.

— Я… я учень, — пояснив Квінт, із чийого рота разом з диханням вихоплювалися клубочки пари. — Учень Найвищого Академіка, — додав хлопець, сподіваючись, що охоронець дасть йому спокій, почувши ім’я такого видатного вченого.

Так воно й сталося.

Одначе Квінт не міг не помітити іскорки зацікавлення в очах охоронця, коли той повернувся йти. І тривожно закусив спідню губу: надало ж його бовкнути зайве! У Санктафраксі не заведено ділитися відомостями безкоштовно. Ну, та дарма! Зрештою, нащо здалася охоронцеві вивідана інформація? Кому він її перекаже?

Квінт роззирнувся, шукаючи очима гобліна, але плескатоголовець уже встиг зникнути за пеленою тьмавого клочкуватого туману. Пристань аж гула — стільки відбувало і прибувало пасажирів, проте гобліна так ніде Квінт і не побачив. І все ж повз його увагу не пройшло інше, вже знайоме йому обличчя.

— Я тебе пригадую, — пробубонів хлопець. То був тип зі срібним носом-маскою, якого він зустрічав на Віадукових сходах. Квінт уже намірився був привітатися з ним і вибачитися, що так зненацька отоді його покинув, аж щось його зупинило. Хіба не підозріло, що той чолов’яга так часто і так злодійкувато озирається?!! Може, він когось шукає? А чи, навпаки, уникає когось, хто міг шукати його самого? Постановивши не докопуватися до істини, Квінт нап’яв каптура на голову і зачаївся між двома дерев’яними лотками місцевих крамарів.

Дзиґарі вибили дев’яту.

— Ну от, — мовив сам до себе Квінт. — Мабуть, щось таки сталося. Годі, більше не чекаю ані хвилини, — і з цими словами він, не відкидаючи каптура, наддав ходи і з розгону наскочив на якусь закутану постать, що поспішала йому назустріч.

— Даруйте, — вибачився Квінт, — я… — Зупинившись, він дивився перед себе на цупку накидку. Постать видавалася знайомою. — Професор? — стиха запитав він.

Підвелася рука, та, що була в рукаві, відкинула каптура — і на Квінта поглянуло двійко стривожених зелених очей.

— Квінте, — почувся приглушений голос.

То була Маріс.

— Ти! — скрикнув Квінт. — Де ти пропадала?

— Я… я була… — почала Маріс. Ліхтар тремтів у її руці, обличчя скривилося. — Не май на мене серця.

Квінт нахмурився. Він не пригадував, щоб колись бачив Маріс отакою.

— Я чекаю вже цілу вічність, — злагіднів хлопець.

— Мені дуже прикро, Квінте, — стиха вибачилася Маріс. — Я ходила до батька. Я хотіла…

Квінт затяг її в тінь між ятками. Плескатоголовий охоронець і тамтой підозрілий тип зі срібним носом тулялися десь поблизу, тож вони з Маріс мали бути обачними.

— Як почувається твій батько? — пошепки запитав Квінт. — Сьогодні вранці йому було так зле.

— Батько спав, — відповіла Маріс. — Я… я не хотіла його турбувати.

Квінт кивнув головою. Місяць у третій чверті відбивався у соляних кристаликах, застиглих на її щоці. Вона вочевидячки плакала.

— Тоді ходімо, — запропонував він тихо. — Ходімо побачимо на власні очі, що він знайшов. — Квінт нахилився вперед, аби взяти дівчину за руку, але наштовхнувся на щось холодне і тверде. — Що це? — прошепотів він.

Маріс підібрала широченні згортки батьківської накидки, і з-під неї визирнула важенна металева ковінька із хижо загнутою карлючкою. На неї й наскочив Квінт. Хлопець здивовано звів брови.

— Про всяк випадок, — тихо пояснила Маріс. — Зрештою, ми обоє бачили, що зробило оте чудовисько з моїм батьком. А береженого і Небо береже.

Квінт промовчав. З такого боку Маріс він іще не бачив: дужа, рішуча, майже безжальна, і, водночас, десь у глибині її зелених очей зачаївся страх. Квінт не міг не захоплюватись її сміливістю. Він поклав руку на колодку ножа у себе при боці.

— Про всяк випадок, — повторив хлопець.

Тримаючись у тіні, Квінт і Маріс задріботіли по Західній пристані. Пориви зимного вітру змушували туман клубочитися над мостинами і ще більше студили нічне повітря. Уподовж пристані на гаках висіли лойові світники, сяйво навколо них то яснішало, то темнішало, а вогники всередині світників то мерехтіли, то спалахували, а подекуди і жбухали назовні.

Що ближче вони підходили до протилежного краю пристані, то густіший натовп вирував навколо. Галас, лемент стрясали нічне повітря. «Обережно — ззаду!», «Спускаємось униз!», «Сюди, сюди!» — кошикарі-перевізники переправляли звичний потік купців, слуг, охоронців та академіків, снуючи туди-сюди між Санктафраксом та Нижнім містом. Здавалося, жоден із них не помічав двох підлітків, що торували собі шлях між ними, посуваючись до причалу, де стояла нижньонебова клітка, проте неприємне