Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кулькап прилучився до нього. У нього просто очі розбігалися, коли він дивився на розкішно опоряджену каюту, прикрашену золотими цяцянками, пишними килимами та дерев’яним розкішним ліжком із опоною на чотирьох стовпцях.
— Мабуть, ми у Вовкуновій каюті, — припустив Кулькап. — Вона… шиковна!
— Не я буду, ця вся розкіш замішана на чужому лихові, — гірко сказав Живчик.
Він заходився відчиняти дзеркальні дверцята численних шаф, вишикуваних попід стінами, і порпатися у строкатих нарядах, якими їх напхано. У третій шафі йому трапився сурдут, що аж брав на себе очі. Довгий, стьобаний, кармазинової барви, відтіненої синьо-золотою парчею. Комір та манжети облямовані пір’ям. Вишивка принадно яскріла самоцвітами. Живчик одяг сурдут.
— Ну, як? — запитав він Кулькапа.
— Овва! Просто… — почав Кулькап. Він похитав головою. — Не розумію, що ми тут робимо.
— Слушно, Кулькапе, — засміявся Живчик. — Час забиратися звідси. Гайда, — і з цими словами вони вийшли з каюти і знову ступили на східці. Кулькап ішов назирці за Живчиком.
Знову опинившись на чардаку, Живчик глибоко вдихнув свіже, прохолодне повітря. Широка усмішка розпливлася по його обличчю.
— Ах, Кулькапе, — розчулився він. — Свіже повітря. Ходовий вітер. Як любо плинути у небесному безмірі!
Кулькап узяв Живчика за руку і показав на дерев’яні східці, що вели до штурвала. На сірому тлі вечірнього неба виразно малювалися силуети капітана та шилотроля. Живчик кивнув головою і підніс до вуст палець.
Вони стали наближатися, тримаючись довгої тіні лівого борту. Обійшли місток. Тепер — угору східцями. Повільно. Крадькома. Зненацька весь корабель залило фіалкове світло.
— Уа-а-а! — закричав Хмурожмут.
Живчик і Кулькап завмерли.
— Вогонь! — заревів шилотроль. — Хмурожмут бачить вогонь!
— Тихіше, дурню! — гримнув на нього капітан. — Це не вогонь. Це — сигнальне світло.
— Сигнальне світло? — тупо перепитав Хмурожмут.
— Хмурожмуте, Хмурожмуте, — забурчав капітан, — ми ж уже дістаємося місця прибуття, еге ж? — він помахав у нього перед очима мереживною хустинкою. — Сигнальне світло попереджує охоронців невольничого ринку, що на борту корабля невільники! — Він затер свої пухкі рожеві руки. — А в нас їх таки чималенько. Матір Шматуй-пазур буде задоволена мною.
— Матір Шматуй-пазур, — прогарчав Хмурожмут. Він дуже добре пам’ятав її. Так, вона давала йому лупня. Давала лупня бідному Хмурожмутові, коли він якось відбився від корабля.
— Авжеж, сама курникова матка, — пояснив Вовкун. — Саме до неї мандрують наші красні юні джентльмени, — він захихотів. — Цікаво, скільки вони протягнуть, стільки, як остання партія, чи довше хоч на день?
Живчик зосереджено вивчав пишний капітанський стрій: елегантний вишиваний шовковий сурдут із закрутистим візерунком, утвореним коштовними болотяними самоцвітами та перлинами, начищені до блиску чоботи, що сягали йому по коліна, брижі навколо коміра та на манжетах, пишне багряне вовкунове перо, що стирчало із трикутки. Він був парадник. Дженджик. Живчикові ще не випадало бачити таких капітанів піратських кораблів, і йому аж з душі вернуло: він знав, як ця бридка мармиза домоглася таких статків.
— То коли ми прибуваємо на невольничий ринок? — запитав він, виступаючи з темряви.
Вовкун рвучко обернувся — на його обличчі змішалися жах і безмежний подив.
— Ти! — вичавив він із себе. — Що ви тут робите? Де Ticель і Корб?
— Сплять міцним сном, — відказав Живчик і на його вустах заграла посмішка.
— Неподобство! — заревів капітан. Очі йому полізли на лоба. Обличчя у багряному світлі стало яскраво-червоне. — Ви ж мали…
— Спати? — підказав Живчик. Він вихопив меча. — Пов’язаними і з затичкою в роті? Щоб можна було спровадити на невольничий ринок? — Він почав обходити капітана по колу.
— Я… ти… це… — шаленів Вовкун Громовиця. — I чого це ти в моєму сурдуті? — заревів він. — ХМУРОЖМУТЕ! ЗАХОДИСЯ КОЛО НИХ!
Хмурожмут пошкандибав до хлопців.
Живчик спокійно перебіг рукою по сурдуту згори донизу, провів пальцями по самоцвітах.
— Поглянь-но, Хмурожмуте, — звернувся він до шилотроля.
Хмурожмут як ішов, так і став мов укопаний.
— Ловка одежа, — сказав він, і очі його загорілись.
— Хмурожмуте! — люто заревів капітан.
Та Хмурожмут уже нічого не чув. Його так зачарувала пишнота прегарного сурдута, що в нього аж слинка потекла.
— Він міг би стати твоїм, Хмурожмуте, — пояснив Живчик. — Назавжди. — Він повільно витяг руку з рукава, і сурдут повис у нього на плечі. — Хмурожмуте, ти хотів би його мати? — спокушав його Живчик. — Ти хочеш, щоб я дав тобі оцей ловкий сурдут? Хочеш?
Хмурожмут зніяковіло лупав баньками. Він зирнув на капітана. Відтак на сурдут. Зморщив чоло. Живчик вийняв з рукава другу руку і тримав сурдут лівицею.
— Хмурожмуте, ти чого не слухаєш? — загримів капітан. — Роби, що тобі сказано!
Грубезні Хмурожмутові риси розпливлися в усмішці. Він ступив крок уперед. Живчик простяг йому сурдут.
— Бери, — заохотив він.
Хмурожмут сягнув рукою, схопив сурдут і просунув руки в рукави.
— Ловкий сурдут, — промимрив він, розпливаючися в усмішці від вуха до вуха. — Хмурожмут ловкий!
Живчик наставив меча на капітана.
— Як мало треба, щоб здобути прихильність твого екіпажу, — зауважив він. — А ти ж маєш так багато. — Він бридливо відвернувся. — Кулькапе, забери в нього ключі й зв’яжи його.
— Будь ласка, будь ласка, — заблагав капітан. — Ні, молю вас, облиште. Я нічого не збирався робити. Я… Це просто якесь непорозуміння… Будь ласка!
Живчик скривився.
— I заткни йому пельку, Кулькапе, — додав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Північ над Санктафраксом», після закриття браузера.