Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Прислухайся, — сказав Живчик, відвертаючись від ілюмінатора.
— Що там? — визирнув із гамака Кулькап.
— Чуєш гук?
— Що за гук?
Живчик притулив пальця до губів. Потім припав до підлоги і приклав вухо до чорного лакованого дерева. Чоло йому захмарив жаль.
— Оцей гук, — сказав він.
Кулькап скотився з гамака і припав вухом до підлоги обік Живчика. Щойно він торкнувся дерев’яної долівки, як гук став виразніший. Лемент. Квилл. Безнадійне голосіння.
— Вантаж? — прошепотів Кулькап.
— Вантаж, — потвердив Живчик. — Міські гноми, плескатоголовці, нетряки… гук жалю і розпачу — гук неволі. Дякувати Небові, нас уже не заскочать зненацька, ми знаємо, що намислив капітан.
Його слова перебив стукіт у двері.
— Мерщій! — скомандував Живчик. — По гамаках. Прикидаймося сонними.
За мить Живчик і Кулькап уже лежали скарлючені в гамаках, заплющивши очі, пороззявлявши роти, і задавали хропака. Стук у двері повторився знову.
— Ми спимо, дурна дурното, — промимрив собі під ніс Кулькап. — Можете зайти подивитися.
— Хр-р-р! — захріп Живчик.
Зарипіла, тихо повертаючись, клямка. Живчик, захарчавши, перевернувся з боку на бік і знову захропів, краєчком ока пантруючи за тим, що діялося в каюті.
У дверній проймі показалися дві голови. Одна Тіселева. Друга належала якомусь типові, Живчикові не знайомому, — дебелому нетрякові. Вони завмерли на місці, тривожно пасучи очима Живчика — чи, бува, не прокинувся. Він їх заспокоїв: щось сонно пролопотів і знову стих.
Нетряк, подумав Живчик без особливого захвату.
— Гадаю, вони мали б уже випити, — озвався Тісель, перетинаючи каюту. Він обнюхав келихи, зазирнув у глек. — Ну, звісно ж, так воно і є, — він перевів погляд на гамаки. — Сплять як немовлята, ось що вони роблять, — захихотів він. — Ну, що ж, Корбе. Ти в’яжеш отого недомірка. А я заходжуся коло другого.
Вони дружно повихоплювали із-за плечей мотуззя і рушили до гамаків. Кулькап аж затремтів, як до нього впритул підійшов смердючий нетряк. Він здригнувся, коли величезна чорна тінь накинула йому на ноги кінець мотузки. Ще трохи — і його зв’яжуть просто в гамаку. Ціпеніючи зі страху, він відчув, як шорстка мотузка міцно стягується навколо кісточок.
— Вважай, не перестарайся, — нагадав напарникові міський гном. — Капітан велів, щоб жодних слідів. А ти знаєш, що буває, як перечити капітанові…
Нетряк почухав потилицю.
— Я не хочу, щоб він розв’язався, коли очуняє.
— Не хвилюйся, — запевнив його міський гном, накидаючи зашморг Живчикові на шию. — Вони не прийдуть до тями, аж поки… А-а-а! — заверещав він, коли гострий лікоть з огидним хряскотом зацідив йому межи очі. Фонтаном бурхнула кров. Міський гном ухопився руками за обличчя і поточився назад.
Живчик випростався, рвучко обернувся і, вихопивши меча, тицьнув ним уперед.
— Кинь спершу ножа, — гарикнув він до нетряка, — а тоді абордажну шаблю.
Нетряк із подиву аж присів. Міський гном і далі стояв навколішки, тримаючись за носа. Кулькап попустив мотузки, обвинуті навколо його ніг, виплигнув із гамака і став субіч Живчика.
— Ніж, Кулькапе, — Живчик кивнув підборіддям на ніж молотоголового. Тремтливими руками Кулькап витяг у того із-за пояса ножа. — І ти, — обернувся він до нетряка. — Але послуговуйся тільки великим і вказівним пальцями.
— Затямив, — сказав нетряк, — великим і вказівним. Живчик не спускав із нього очей. Лезо ножа покинуло піхви.
— А тепер кидай додолу! — наказав він.
Нетряк зиркнув на свою руку.
— Кидай! — загорлав Живчик.
— Гаразд, гаразд, — сказав нетряк. Кісточки його пальців побіліли. — Я просто… — з цими словами він зробив різкий рух зап’ястком, ніж закрутився в повітрі.
Живчик пригнувся. Запізно!
— А-а-а! — заячав він, коли летючий ніж штрикнув гострим вістрям його в бока. Меч брязнув об долівку.
Живчик упав горілиць, а нетряк вихопив свою страхітливу шаблюку і порвався до нього.
— Живчику! — заверещав Кулькап і цибнув нетрякові на спину.
Важенна шаблюка вгородилася в дерев’яну стіну за кілька вершків від Живчикової голови.
— Геть із мене! — заревів нетряк, відриваючи хлопця від плечей і швиргаючи його вбік.
Перелетівши всю каюту, Кулькап увігнався в Тіселя, який і досі стояв навколішки. Від удару міський гном гримнув додолу без духу.
Нетряк вищирився.
— Мені начхати, що казав капітан, — проголосив він. — Зараз ти дістанеш по заслузі! — нетряк замахнувся здоровенною шаблюкою і…
ХРЯСЬ!
Кулькап що було сили телепнув його по маківці важенним глеком. Нетряк поточився вперед, гепнув на підлогу і з а вмер.
— А це тобі мій ковток снодійного, — тремтячими губами усміхнувся Кулькап.
— Дякую, друзяко, — промовив, підводячись із долівки, Живчик. Хоч волорожача камізелька і вберегла від глибокої ножової рани, бік усе ж кривавився. Шкутильгаючи, він підійшов до меча, підібрав його і повернувся до Кулькапа. — Ходімо, Кулькапе. У нас іще побачення із капітаном Вовкуном.
* * *Обережно, намагаючись не зчиняти грюку, Живчик і Кулькап скрадалися корабельним чардаком. Вони проминули комори та шафи з реманентом, камбуз, спальні каюти. Біля кожних дверей, біля кожного проходу вони завмирали, нижучи очима пітьму і дослухаючись до кожного звуку. Нічого, крім товстого хропіння з матроських кают, де спали Жервіс і Стайл.
Вони вже збиралися податися до самого штурвалу, коли Кулькап нагледів у ніші чорно-золоті лаковані сходи. Він запитально поглянув на Живчика.
Живчик кивнув головою і ступив крок уперед. Він побрався вгору вузькими східцями.
— Овва! — вигукнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Північ над Санктафраксом», після закриття браузера.