Читати книгу - "Смак заборони"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вони поїхали, залишили мене тут. Мене і її, покинули напризволяще, так нерозумно… Так безпросвітно нерозважливо… Авжеж, потім я кинулася до себе в кімнату й ретельно переварила вміст попередніх хвилин. Тоді я, здається, навіть і не думала про волю — просто знала, що мене не взяли й за цим криється щось іще. А потім я вже прийшла сюди.
— Поїхали, гади… Поїхали без насі Я їм цього ніколи не пробачу! — Зінка пхинькала, розмазуючи сльози по засмаглих щоках.
Якийсь час мені здавалося, що гудіння мотора ще не розчинилося в дзенькоті спекотного дня, а, навпаки, безжально наростає, несучи назад дві родини, які передумали карати отроковиць. І тоді я затято опускала голову, негарно втикаючись чолом у дзеркало, яке відповідало мені тужливим ґонґом.
Ще кілька хвилин було витрачено на мовчазне споглядання одна одної. Зінка стискала в мокрому кулачку ногу німфи, чиє порцелянове тіло було розкидане по всіх кутах просторої вітальні. Голова дивилася на мене з-за коліщатка журнального столика. Якби не вона, то все було б зовсім інакше…
— Дякую, ти молодець, — сказала я, опускаючись навколішки поруч із дівчиськом.
— Га? — Зінка почала збирати скалки.
— Якби не ти, ми б поїхали з ними.
— Та-а-а-ак! — і вона знову заридала, відвернулась від мене, прикриваючи обличчя абрикосовим ліктем.
— Виходить, давай так: ти зараз тут надаєш усьому більш-менш нормального вигляду, надягаєш купальник — і кроком руш на пляж! Сором же в таку погоду вдома сидіти!
Якийсь час вона дивилася на мене своїми червоними запухлими очима, аж поки не витримала тиші, яка ніби стверджувала, та заходилася знову ридати:
— Який пляж! Який пляж! Тварюки! Смердючі тварюки! Який пляж! Я не хочу до йога! Не хочу!
— Іди в дупу зі своїм йогом! (хоча я цього зовсім не мала на увазі). Ти купатися, ти плавати хочеш?
Ну, й що оце тепер із нею робити?
— Іди!!!
Тут уже я розлютилася по-справжньому. Ляснула дверима, кинулася в нашу кімнату й швидко надягла сірі шорти (досить довгі для мого гардеробу) та червону жлобську майку з золотою акацією (знаєте, турецька така, їх у середині дев’яностих усі носили). Досить цнотливий вигляд, до того ж, під шортами були присутні пляжні трусики, а на живіт з’їхала смужечка ліфчика. Мені було ліньки це все з себе скидати. До того ж, якщо Аль-Альхен буде заклопотаний чимось або кимось, то мій прихід набуває найбезневиннішого відтінку. Я просто йду скупатися.
Із холодильника на мене дружньо глянув ключ від Миросьчиной квартири. До моїх обов’язків входило передання оного її чоловікові, який залишився з Марійкою на пляжі та зайде до мене «годинки за півтори». Із вусатим на морі, певна річ, мене залишити не ризикнули. Татусь, як і всякий татусь, зятеві не довіряв.
— Буду до 11-ї! І потім — англійська! Й на твоєму місці я б не супилася, а взялася до влаштування особистого життя!
Мені відповів лише протяглий стогін. Будемо сподіватися, вона не ляпатиме язиком… Втім, треба буде подумати й над цим…
Він лежав на своєму звичному місці, в благословенній самоті. Він не повертав голови й не виказував мені жодної уваги, аж доти, поки Левеня, задихаючись, не повалилося поруч на лежак.
— І воля нарешті торжествує, — були мої перші слова.
Альхен відразу чемно скинув окуляри й глянув на мене з щирим подивом.
— Я всіх у Ялту сплавила, — сказав Сюрприз трішки тихіше й боязко знизав плечима.
Альхен сів, потягнувся й глянув на мене тепер із кумедною симпатією. Хоча за мить по тому серце моє стислося, коли я помітила, яким страшним блиском наповнились його диявольські очі. Я зобразила посмішку й істинну дитячу ніяковість.
— То ти маєш у власному розпорядженні півдня? — Гепард присунувся до мене ближче. Ні я, ні він не вірили в зміст цих слів.
— Ні, менше. Зінка плаче. Я обіцяла їй, що буду об 11-й, за півтори години.
— А… — він із якимсь дивним виразом глянув нагору, на майданчик, із якого я кожного nach mittag перевіряла його присутність перед тим, як спуститися з татусем.
— Стежать? Ні… Ні, вона не…
— Я не це маю на увазі, — і знову — зирк! — нагору.
— Піднятися? — моє серце калатало, мов у горобця, затиснутого в хлоп’ячому кулаці. Руки тремтіли так, що їх довелося затиснути між коліньми.
Він кивнув.
— Без проблем, — сказала я.
І щастя в його очах було таким само щирим.
Я помчала вниз, на гальку, щоб передати ключа Валентинові. Він дивився на мене з очевидним подивом.
— І, заради Бога, нікому не кажіть, що бачили мене тут! Інакше мені не жити!
— А тебе що, в Ялту не взяли?
— Забули, за…нці…
— Ну, дивись… Я ж бо нічого не скажу, а ось вона… — Валентин глянув на дівчинку, яка саме купалася. — Я їй, звичайно, поясню, в чому справа, але…
— Я думаю, вона не підведе. А я — на побачення!
З лукавою посмішкою він накивав на мене пальцем:
— Тільки поводься пристойно!
Я подумки розсміялася.
— І не затримуйся!
— Присягаюся, до 12-тої буду!
Я вже мчала двадцятьма сходинками до тенту, врізалася на повнім ходу в якогось фізкультурника, а потім і в самого Альхена, й тоді зрозуміла, що дуже нервую.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак заборони», після закриття браузера.