Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– За мною, – наказав Гаїн Мерезі; обоє зайшли до ліфту.
– Я все бачив, – сказав власник «Адміралу», коли стінна панель тихим клацанням повідомила, що заїхала на своє місце. – Тут в мене відеокамери.
– Ми здогадувались.
– Цей щурик поверне всі гроші.
– Бусурманкові?
– Мені.
– Сподіваюсь, ви не вірите у причетність Федора Андрійовича?
– Вірю, не вірю… – Осинський зайшов за барну стійку, налив собі віскі. – Я з ним побалакаю. Сьогодні.
– Про що?
– Про японську поезію.
– Може, спочатку ми? – озвалась Sаня.
– Ні, не ви, – похитав головою Осинський. – Я сам буду з ним говорити, сам… А вас Давидич відвезе за місто, на мою дачу. Там вам буде безпечно.
– Нехай він відвезе нас туди, куди я скажу, – запропонував Ярковський.
– І куди це?
– В мене є надійне місце.
– Надійне? – Осинський скептично примружився. – На моїй дачі триметровий паркан, цілодобовий відеонагляд, охоронці.
– Якщо я відчую конкретну небезпеку, то сам проситиму вас про захист.
– А ти її зараз не відчуваєш, ні?
– Ні. Тим більше… – Ярковський запнувся.
– Що «тим більше»?
– У Сахневича також були і паркани і охорона.
– Це точно… – кивнув Осинський. – Не відчуваєш, значить… Добре, що не відчуваєш. Скажеш Давидичу, де та твоя ничка, вас відвезуть. Вибачте, Оксано, що не запрошую пообідати, – посміхнувся він в Sанін бік. – Самі бачите – не життя, а суцільний форс-мажор.
15– Це також твоя хата? – Sаня скептично оглянула інтер’єр квартири. Старі обої де-не-де випнулись пухирями. Дверцята антресолей провисли.
– Ні. Колись Солтис купив її для всіх, – Ярковський пройшов до кухні й перевірив вміст холодильника. Упаковки з плавленим сиром та рибні консерви, які він минулого місяця поклав в лоток під морозильною камерою, лежали неторканими.
– Для всіх? – Sаня зайшла до кухні слідом за Ярковським. Тому здалось, що дівчина принюхується до повітря.
– Він тоді, шість років тому, зібрав цікаву команду.
– Я щось про це чула, – зізналась Sаня, не припиняючи підозріло ворушити ніздрями. – І ти був у команді?
– Так, був… А чого це ти там винюхуєш?
– Щось смердить. Тут сміття виносять? – Дівчина відкрила дверцята під мийкою. – Авжеж, не виносять.
– Нехай споночить, я все винесу.
– Споночить? – перепитала Sаня.
– У сенсі «стемніє».
– Ти на філолога вчився?
– Ні, я закінчив історико-архівний.
– Слухай-но, Ярковський, – Sаня присіла на кухонний стіл. – Ми з тобою сто років знайомі, а я ж про тебе ніфіґасі не знаю. Ти такий закритий чувак, що мені аж страшно. Ні, чесно, мій радар тебе в упор не фіксує. Тебе ані на Фейсбуці, ані «Вконтакте» немає. Ніколи про себе нічого не розповідаєш. Не еспер, а цілий секретний агент.
– Сайру їсти будеш? – Ярковський поставив консерви на стіл.
– Я все їсти буду. А поки я їстиму, ти мені розкажеш про команду Солтиса.
– Навіщо тобі?
– Я хочу все знати про Солтиса. Я ж нібито його учениця.
– Чому «нібито»?
– Він знайшов мене за півроку до смерті. Тільки я почала роздуплятись в ESP [25], як – бац! – Наставник двинув коні.
– Це не має значення. Ніколи не кажи «нібито учениця». Ти – медіум, психонавт школи Солтиса. Крапка.
– «Психонавт» – горбате слово.
– Зате точне.
– Я хочу бути еспером.
– А я хочу яхту з двома моторами і бунгало на Мальдівах. І що з того? – Ярковський знайшов відкривачку й заходився відкривати банку з сайрою. – Чесно кажучи, я й сам мало що знаю про Наставника. Він більше працював з дівчатами.
– З тією татаркою, з Айсу?
– І з нею, і з іншими. Він любив дівчат-психонавтів.
– В сенсі «любив»? Спав з ними?
– У всіх сенсах, – Ярковський остаточно подолав спротив бляхи. – Візьми з шафки миску… Я кажу миску, а не тарілку. Глибоку. І виделки.
– Значить, у Наставника був гарем, – підсумувала Sаня, голодними очима спостерігаючи, як Ярковський перекидає шматочки сайри до миски.
– У Наставника, Sанька, гарему не було. У Наставника була команда. Яка вміла знаходити і знищувати монстрів. А все інше – лірика.
– Щасливі були часи? Golden age? – дівчина скорчила мармизу. – Справжні мисливці за привидами, так?
– Так, – погодився Ярковський, підсунув рибу та сир до Sані. – Щасливі часи. Смачного.
– Дякую, шеф, – дівчина загорнула шматок сайри у сирний пластівець. – Виходить так, що я Солтису не сподобалась. Він мені ліжко не пропонував.
– В останні місяці йому було не до дівчат. Він передчував свою смерть.
– Виправляв карму?
– Давай про щось інше.
– Я зануда? – примружилась Sаня.
– Ні, але давай про інше. Не про Солтиса.
– Чому?
– В цих стінах, – Ярковський обвів поглядом кухню, – спогади напрягають. Я тут, свого часу, відгріб конкретного стрьому… Це, до речі, щодо щасливих часів.
– Тоді говоритимемо про тебе.
– Що «про мене»?
– Наприклад: чому ти не продовжив збирати монети, як твій батько?
– Це складне питання.
– А я й не спішу.
– По-перше, мій батько досягнув у нумізматиці певної досконалості. Такої досконалості колекціонери досягають лише завдяки напруженому служінню своїй колекції. Справжній колекціонер служить їй як божеству. Самовіддано, без огляду на обставини, на близьких і рідних. Я так не вмію. Не можу. Тому не хочу бути недолугою тінню великого нумізмата.
– Ніколи не думала, що ти перфекціоніст.
– Ти мене не дослухала. Якщо задаєш питання, то май терпіння дослухати відповідь.
– Вибачте, шефе.
– Ти знаєш, як загинув мій батько?
– Його вбили.
– Для того, щоби довести колекцію до повної досконалості, батькові залишалось придбати лише дві монети. Лише дві, але дуже рідкісні і коштовні. На батька вийшов один чоловік. Вийшов через інтернет. Сказав, що в нього є одна з тих монет. Золотий з номіналом у двадцять гульденів. Він хотів за нього великі гроші. В батька таких грошей не було. Вони торгувались у чаті. Потім зустрілись у парку. Я пам’ятаю, що в батька аж руки трусились, коли він повернувся з тієї зустрічі. Монета була справжньою й добре збереженою. Не затертою. Це рідкісне, коли старе золото не затерте. Золото ж м’яке: якщо монета була в обігу навіть півроку-рік, її рельєф починає стиратись, вона втрачає в ціні. Колекціонери полюють за монетами з незайманим карбом, як мисливці за реліктовою дичиною. Іноді влаштовують цілі сафарі. Батько тоді теж запалився, став зичити гроші, врешті-решт зібрав потрібну суму, взяв з собою друга й пішов до парку. Більше ми з мамою його живим не бачили.
– А друг?
– Надійний був друг. Броніслав. Він і до того батька страхував у таких випадках. Його тоді вбили разом із батьком. А між
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…», після закриття браузера.