read-books.club » Сучасна проза » Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… 📚 - Українською

Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

312
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…" автора Володимир Львович Єшкілєв. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 60
Перейти на сторінку:
там було багато іншого алкоголю, було червоне і біле сухе вино. Тому замовили лише дві пляшки.

– Вони були однаковими?

– Хто?

– Пляшки.

– Ні, різні. Одна була з брютом, інша – з напівсолодким.

– А чому так?

– Я не знаю.

– Тоді таке питання: як ви знали, на яку тацю ставити брют, а на яку напівсолодке?

– Просто так поставив.

Sаня піднесла вказівний палець до підборіддя. Цей жест означав: клієнт бреше. Ярковський мав таке ж відчуття.

«Штурмуємо», – вирішив він.

– Ви впевнені? – запитав з притиском.

– Так.

– А ця магічна куля, – Ярковський кивнув на кришталеву сферу, – показує мені, що ви, шановний, кажете неправду. Точніше, брешете як останній пес.

– Я не знаю, що там показує ваша куля… – знизав плечима офіціант. – Можете вірити мені, а можете вашій кулі. Мене це не обходить.

– Ваша біда, Богдане, не в тому, що я вірю цій усевидячій кулі. А друга, ще більша, ваша біда у тому, що цій кулі вірить Микола Григорович. Я думаю, що він запропонує вам пройти випробування на поліграфі. Це якщо буде в доброму гуморі. Або ж ви поспілкуєтесь з начальником його служби безпеки. Кажуть, що він краще за поліграф виявляє брехунів.

– Я не брехун, – Мерега несамовільно видав своє занепокоєння, кинувши швидкий погляд на Sаню. А до того він двічі смикнув за край свого кітелю.

– Добре, тоді ми припиняємо розмову. Якщо ви вирішили ціною кар’єри і власного здоров’я прикривати вбивцю, то це суто ваша справа. Щиро вам співчуваю.

– Ви…

– Розмова закінчена, – Ярковський потягнувся за смартфоном. – Я доповім Осинському, що маю всі підстави вважати вас співучасником злочину.

– Співучасником? – перепитав Мерега.

– Так. А ви як думали?

– Це буде наклеп. Злочинний наклеп… і гріх.

– За гріх згадав, – хіхікнула Sаня. – Ваша ресторація і монастирі обслуговує?

– Магічна куля ніколи не помиляється, – Ярковський зробив наголос на «ніколи».

– Це якась маячня! Якась чортова куля… Якийсь сатанізм… – нарешті офіціанта залишила удавана байдужість. Sаня поклала три пальці собі на коліно. Ярковський розкодував: «клієнт пливе».

– Ви не впадайте в нерви, – порадила Sаня. – Якщо ви безгрішний, то зможете це довести судді і присяжним.

– Я вже все довів на слідстві.

– Здається, ви забули сказати їм про найголовніше.

– Маячня… – Мерега мотнув головою, наче відганяючи примару.

– Не грайте тупого, – стомленим голосом мовив Ярковський. – Краще скажіть правду і живіть собі спокійно. Інакше спокійного життя вам не бачити. І ви це знаєте не гірше за мене. У вас немає впливових родичів або друзів, які б вас захистили. Ви – ніхто. Навіть якщо ви не ніколи не вийдете з цієї будівлі, хто вас шукатиме? Може, ваша мати-пенсіонерка? Або ваша сестра з чоловіком, які ховаються в селі від колекторів? Скільки там вони винні банку?

– Чого вам треба?

– Щоби ви чесно розповіли, хто спонукав вас поставити напівсолодке на білу тацю.

– І все?

– Все.

– Оце те, що ви хотіли від мене дізнатись, так? – офіціант тягнув час. В нього, судячи з усього, були якісь специфічні уявлення про збереження гідності у діжці з лайном.

– Так.

– Можна, я присяду?

– Ні, не можна.

– Чому?

– Бо не можна.

– Ви на мене тиснете.

– Ми ще й не починали, котику, – запевнила Sаня. – Але ти нас змушуєш.

– Я вам не котик.

– Зараз занявкаєш і станеш котиком, – Sаня додала до свого голосу найсолодших тонів. – Чемним голубим котиком.

– Викликай охорону, – звернувся Ярковський до Sані. – Це вже стає нецікавим.

Та кивнула й активувала сотовий.

Мерега поправив зачіску, розщіпнув верхній ґудзик кітелю. Відтак почав:

– Добре, я скажу… Спочатку напівсолодке стояло разом з порожніми бокалами на чорній таці, але перед самим фуршетом на кухню прийшов Федір Андрійович. Він подивився на етикетку і сказав, що у Юлії Стефанівни діабет.

– Так ви знали про чорну і білу таці?

– Всі знали.

– Вся обслуга і всі гості?

– Обслуга знала і постійні гості знали. За рік до того… отруювання на зібранні читали лекцію про шахи. Гросмейстер читав. Він казав, що в якомусь давньому індійському трактаті йшлося про те, що шахи є універсальною моделлю і людських стосунків і змагань між богами. Після того вони стали називати Пелагею Дмитрівну білою королевою, а Юлію Стефанівну – чорною.

– Хто став називати?

– Та всі. Бусурманко, Ципорин, журналіст цей…

– Костик, – підказав Ярковський.

– Здається, Костик, – кивнув Мерега. – І художник їх так називав і Бусурманкова Антоніна також.

– І відтоді на стіл ставили дві таці?

– Саме так. Нас попередили, що їх треба ставити вже з повними бокалами, на протилежні кінці столу на початку фуршету, відразу після закінчення засідань.

– Хто попередив?

– Наш менеджер-розпорядник.

– Таня?

– Ні, тоді був інший менеджер, він потім звільнився. Тоді ще на тацю, поряд з бокалами, ставили шахматні фігурки. Але Пелагеї Дмитрівні це не сподобалось і фігурки забрали.

– А чому їй не сподобалось?

– Там фігурки були особливі. Королеви були як статуетки, зовсім голі, і королі з офіцерами теж. А пішаки взагалі були зроблені у вигляді членів з яйцями. Кумедні були фігурки. З чорного і білого мармуру.

– Значить, ви стверджуєте, що Федір Андрійович Бусурманко сказав вам поставити отруєну пляшку на білу тацю? Я правильно вас зрозумів?

– Так.

– А чому ви не сказали це слідчому?

– Він не питав.

– Ви знову брешете, – втрутилась Sаня. – Це вже смішно, Богдане. Ви взяли гроші за мовчання? Шантажували Бусурманка?

– Так, – кисло прошепотів Мерега.

– Скільки?

Офіціант облизав пересохлі губи, похитав головою.

– Я питаю, скільки?

– Він давав мені кожного місяця долари… По п’ятсот доларів.

– Не густо, – зауважив Ярковський.

– Він більше не мав.

– Ви перевіряли?

– Так.

Ясинський і Sаня перезирнулись.

– Ви вважаєте його отруювачем?

– Ні.

– Чому?

– Я бачив, як він… Коли Антоніна втрачала свідомість, він страшно кричав. І взагалі… Не лише ваша куля знає, коли люди брешуть.

– Якщо він не труїв, то навіщо давав вам гроші?

– Тепер це вже ви тупого граєте, – Мерега скривив щось подібне на посмішку. – Хто б йому повірив, що він не винний. Це по-перше. А по-друге: якби про це дізнався Осинський, він би перестав платити за лікування Антоніни. Я думаю, що друге було для нього важливішим.

– Ну ти й крєндєль, – прошипіла Sаня.

– У кожного свої проблеми, леді, – на обличчя офіціанта повернулась маска байдужості. – Я можу йти?

– За вами прийдуть, – погляд Ярковського випадково впав на кулю й все його тіло вкрилось холодним потом. В кришталевій глибині наче відкрився крихітний сірий екранчик. Він ясно побачив там ноги повішениці Рози Казимирівни. Ярковський змигнув, екранчик щез.

«Що це було?» – запитав він чи то кулю чи то самого себе.

Поміркувати над видінням

1 ... 36 37 38 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"