Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Обличчя Петра Степановича просвітліло.
— Якщо хочеш, онуко, то звісно. Чому б ні!
Вони ще трохи побалакали, і жінка побігла на зупинку: вона ще дуже хотіла потрапити на вуличку із ліхтарем…
***
Любка поволі йшла вулицею, оминаючи калюжі, й роздумувала про сьогоднішню планерку. Головний редактор запропонував їй написати статтю в рубрику «Долі людські». Вона відчувала, що, пропрацювавши в редакції більш як півроку й вичитавши мільйони рядків, запросто могла б спробувати написати власний матеріал. Це було би чудовою нагодою рухатися вперед — чого вона, власне, і прагнула. Безумовно, вона спробує. Скажімо, про Петра Степановича: його непроста доля могла би зачепити душі багатьох…
Погляд її, як завше, ковзав по перехожих — вона вірила, що одного разу в натовпі побачить Коханого. Він же ходить цими вулицями, цією бруківкою, посеред усіх цих людей! Просто в інший час. Рано чи пізно їхні шляхи перетнуться…
Раптом серце закалатало у грудях: в юрбі енергійно крокувала знайома постать, котра, помітивши Любку, не роздумуючи, рушила їй назустріч.
— Привіт, Люба! Ти… з роботи, мабуть, ідеш?
— Привіт, Саш! — сумно всміхнулась. — Так, вгадав. Як ти? Все гаразд у тебе?
Юнак схилив голову.
— Та яке там «гаразд», коли тебе немає поряд… Вип’ємо кави? — з надією глянув на неї він.
— Чом би й ні!
Вони мовчки пройшлися вулицею і вже за кілька хвилин сиділи у кав’ярні. Любка намагалася втамувати розбурхані емоції: аж ніяк не сподівалась вона знову зустріти його, ще й так швидко.
Жінка дивилась на юнака, і печаль, що точилася з його погляду, цілила прямісінько в її серце. Із пам’яті зринали яскраві моменти з їхнього спільного життя, відгукуючись в душі приємним щемом… Вона відчувала до нього ніжність. Так складно замкнути своє серце й вивільнити з нього всі почуття до цього милого юнака, що з його появою розбурхалися знову.
— Розказуй, як живеш? — спитала тихо.
— Погано. Мені дуже погано без тебе…
Сашко взяв у долоні Любчину руку, і хвиля тепла обпекла її. Господи, як впоратися з емоціями? Їй хотілось негайно висмикнути руку, але поворухнутися чомусь було несила. Вона сиділа, схиливши голову й боячись зустріти очима його палкий погляд. Жінка відчувала його несамовиті почуття і вже не розуміла, навіщо погодилась на це кавування.
Треба встати й піти… Треба встати й піти! Однак Любка продовжувала нерухомо сидіти. Іноді притаманна їй інертність у ситуаціях, де треба було діяти рішуче, добряче її напружувала. Утім, зараз розуміла, що причиною всьому почуття. Почуття, яких ще досить у серці, і бути грубою й рішучою з тим, хто небайдужий, складно…
— То ти вже з ним?
— Ні. Я ще його не зустріла…
Сашко здивовано глянув на Любку, і в його погляді спалахнула надія.
— Любочко, я хочу бути з тобою! Дозволь мені бути з тобою, прошу…
Серце її нещадно краялось з кожним його словом. Знову все по колу? Ні. Тільки не це!
— Любий мій, зрозумій: ми не можемо бути з тобою разом… — Врешті вивільнила свою руку з його пекучих долонь і сьорбнула з філіжанки каву, щоб хоч трохи відволіктись від цього безумства.
— Я не розумію! — Юнак розгублено дивився на неї. — Якщо ви досі не разом, то чому я не можу бути з тобою? Де ж він зараз?
— Він десь поряд. Він десь зовсім поряд, я це відчуваю… — мовила Любка й остаточно опам’яталася від Сашкових чар.
Вона подивилась на нього немов іншими очима й побачила перед собою юного хлопчину, котрий понад усе прагнув зараз Любку. Це прагнення надто нагадувало не досить свідомий порив. Може, це пристрасть? Так, це всього лише пристрасть! І вона обов’язково минеться в нього. Ця думка, радше висмоктана з пальця гіпотеза, трохи заспокоїла її, і жінка полегшено зітхнула, всміхнувшись:
— Са-а-ашка, — втішливо протягла, — а сказати тобі щось?
— Скажи.
— Давай зустрінемось з тобою рівно за рік тут, у цій кав’ярні, у цей самий час! Котра зараз година?
Сашко здивовано глянув на свій годинник.
— Майже вісімнадцята.
— Чудово! Отож, за рік, п’ятнадцятого листопада дві тисячі одинадцятого року, рівно о вісімнадцятій годині ми з тобою зустрінемося в цій кав’ярні. Я чекатиму тебе за ось цим столиком!
Юнак розгублено дивився на Любку широко розплющеними очима і, здавалось, не вірив у те, що вона йому каже.
— Я цілком серйозно, Саш! І знаєш що? В цей день ти розповіси мені про те, як закохався в чудову дівчину, про ваше щастя!
— Та ну! — відмахнувся він. — Будеш ти мене тут чекати, ага! Забудеш про це ще сьогодні! Яке там за рік…
— Дивись! — жінка з ентузіазмом дістала мобілку. — Я ставлю нотатку на цей день. Якщо й ти занотуєш, то теж не забудеш, і ми обов’язково зустрінемось!
Любка зробила нотатку й задоволено поклала мобілку в сумочку. Сашко неохоче, радше без віри, дістав свій телефон і, позиркуючи скоса на Любку, занотував у календарику цю подію.
— Ну, все гаразд, — задоволено мовила і примружилась. — Ось пригадаєш тоді мої слова! Ще посміємося з тобою, побачиш!
Та Сашкові було не до сміху. Його очі, здавалось, бриніли від сліз. Він схилив голову, щоб це було не так помітно.
— Вибач, Саш. Вибач, що страждаєш зараз через мене. Але все минеться, повір. — Вона торкнулася його плеча. — Ходімо, а то пізно вже.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осіннє Рондо місячної ночі», після закриття браузера.