Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Навіть... навіть офіційно — від імені королівства. Це робиться для того, аби коли Дмитрій у Москві буде ділити пиріг, ми не виявилися зайвими. А поки що... Поки що наша позиція — вичікувальна. Подивимось, хто кого подолає: Годун Дмитрія чи Дмитрій Годуна!

Ясно, що після цього просити у його величності вій­ськову силу на поміч Дмитрію Юрій Мнішек вже не зважився. Радий, що його хоч не заарештували у Кракові, пан воєвода повернувся до Самбора дещо збадьорілим.

Хоча й мовив Марині (дочка все так само німо дивилася на батька дитинно-невинними очима, дещо, правда, зажуреними):

— Про царевича — забудь! Але — поки що. Так треба. А ось тільки Дмитрій візьме ситуацію під свій контроль, тоді все переміниться, і ми, Мнішеки, знову будемо на коні. І не виключено, що Москва буде наша! А ситуація має ось-ось змінитися. Як на мене — на краще. Дуже багато в Московії невдоволених Годуном — це на руку Дмитрію.

Ситуація й справді — на подив королівства й особливо Лева Сапеги — швидко і круто змінилася — на користь Дмитрія.

Невдовзі він, ще вчора побитий, знову опинився на коні, і справи його різко пішли вгору. Воєвода Мнішек навіть уже почав жалкувати, що так зопалу його залишив у Путивлі. Вісті, які доходили до королівства, свідчили: Дмитрій, швидко переживши поразку та зализавши рани й перегрупувавши сили, розпочав успішний наступ на Москву.

Виходило, що воєвода — що б там не погрожував йому канцлер, — таки поквапився, коли залишав Дмитрія під Путивлем. Тож тепер доводилося робити добру міну при поганій грі. Це був його ляпсус, промах, груба помилка. І цього ляпсусу припустився він, обережний і хитрий, який все звик наперед прораховувати — на кілька ходів. І раптом... У дитинстві, як він падав, йому змащували забиті місця лярдом — топленим свинячим салом, смальцем. І ось тепер у нього було таке відчуття, що йому треба з ніг до голови обмазуватися лярдом, — упав він добряче і добряче забився...

Непокоїло й інше: а раптом царевич Дмитрій, образившись на воєводу, відмовиться від Марини як од нареченої? І вони, Мнішеки, програють за крок до вимріяного царського трону.

Доводилося розігрувати все ту ж добру міну при поганій грі і вдавати, що нічого не змінилося, все йде, як і передбачалося, і пан воєвода на білому коні, а його дочка — ось-ось стане царицею.

Про всяк випадок, — а раптом Дмитрій візьме Москву, — Мнішекам треба було підстрахуватися, аби не опинитися на узбіччі історії, — воєвода послав до царевича гінця зі своїм листом, у якому вітав з успішним наступом на Москву і запевняв його, що він зайнятий у Речі Посполитій найважливішою справою — збирає «добре військо» на поміч царевичу і що невдовзі він з’явиться з ним у Московії; що Марина вірно його чекає, коханого свого, не минає жодного дня, аби вона про нього не думала і не молила Бога послати йому побіду...

Ще і ще вітав царевича з успіхом (тепер усе залежало од того, чи пробачить царевич йому втечу з-під Путивля), що його він заслужено здобув після тимчасової поразки, висловлював тверду впевненість: Москва і Московія перейдуть на його бік і царевич Дмитрій як переможець — інакше й бути не може, — увійде до столиці царства. Як істинний син Івана Грозного, законний претендент на царський престол...

«Рубікон перейдено, — наголошував воєвода у своєму листі, — про відступ не може бути й мови! Попереду тільки перемога. На чолі рушення царевич має йти тільки вперед! Від однієї побіди до іншої! Ще вражаючішої. За Рубіконом попереду царевича чекає царство, і він змінить свій статус і стане повноправним царем-владикою! А вірна Марина чекатиме свого коханого у Самборі і молитиме Бога, аби він посилав Дмитрію самі лише перемоги!»

«Господи, — молився воєвода ночами, як не спалося, — тільки б Дмитрій не програв, тільки б не охолов до Марини, тільки б обвінчався з нею в Москві, а вже тоді ми, Мнішеки, візьмемо своє. Ой візьмемо!.. Історія ще нас запам’ятає!..»

Історія й справді Мнішеків запам’ятає. Як, у якому статусі — то вже інша річ. Але Мнішеки таки й справді увійдуть в історію Російської держави на віки вічні.

Росія захвилювалася, забурлила, заклекотіла.

Як на околицях царства, так і в центрі почали збиратися повстанські загони — династія Годунових доживала останні місяці. Цe Дмитрій, — а він не був позбавлений як політичного, так і ситуативного чуття, — відчув одразу ж і швидко переконався — та й вивідники його працювали у всіх напрямах, доносячи, що твориться на Русі Московській: ситуація складається як ніколи йому на руку. Доля посилала надійний шанс — тільки б його не упустити, не забаритися з походом, а з’явитися йому, законному претенденту на московський трон, своєчасно — не раніше й не пізніше. З Росії надходили обнадійливі вісті, що козаки, збіглі холопи, кріпаки свої надії на звільнення з кріпацтва, що його так затято утверджував ненависний Годунов, уже пов’язують з ім’ям царевича Дмитрія, якому треба було лише очолити народний виступ.

І він його очолив.

У свою чергу Годунов мав значні військові сили, що їх очолювали досвідчені в ратному ділі воєводи, але діяли вони, як мерзле горить — «вяло и нерешительно». «Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця» (Д. І. Яворницький).

Зазнаючи краху , Годунов у всьому винив своїх бояр (про це він їм заявляв відкрито, звинувачуючи їх у всіх провалах): це вони роздули історію з самозванцем, щоб скинути його, Бориса, з престолу — частка правди в цьому звичайно ж була, і разом з тим підозрілий і недовірливий Борис довірив боярству свою армію! Бояри почали потихеньку перебігати на бік претендента на престол, якому повсталі посадські люди та козаки почали здавати