Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

Вебсайт мав стати гігантською скарбницею загублених речей, де люди зможуть переглядати речі, що їх знайшов Ентоні, і впізнавати ті, які колись належали їм. Вони ще працювали над деталями, включно з назвою.

— «Бюро знахідок» — надто нудно. — Саншайн, шукаючи печиво, забрела на кухню по дорозі з кабінету. — Мені зробити чашечку чаю?

Фредді потер руки, перебільшуючи своє захоплення цією ідеєю.

— Я вже думав, ти не запитаєш. Я сухий, як мартіні Джеймса Бонда.

Саншайн наповнила чайник і обережно поставила його на камін.

— Як може вологий напій бути сухим?

— Гарне запитання, дитинко, — сказав Фредді, очевидно, думаючи про себе: «Чорт мене забери, якщо я знаю на нього відповідь».

Лора врятувала його:

— А як вам «Королівство загублених речей»?

Саншайн наморщила носа:

— Святий Ентоні не просто збирав загублені речі. Він доглядав їх, охороняв. Він був, а ти, Лоро, зараз є Хранителем Забутих Речей. Нам треба назвати сайт «Хранитель забутих речей».

— Прекрасна ідея! — вигукнув Фредді.

— Так, а де печиво? — запитала Саншайн.

Лора повернулася від перукаря, перше ніж Фредді пішов з Падуї.

— Ти виглядаєш якось інакше, — зазначив Фредді майже осудливо. — Новий джемпер абощо?

Лорі після такої репліки закортіло пожбурити в нього чимось важким. Її джемперу вже кілька років, і численні потертості якнайкраще доводили його похилий вік. Але вона щойно витратила дві години часу і сімдесят фунтів, щоб підстригтися й пофарбуватися в колір, який її стиліст Еліза описала, як колір «темної міді».

Коли Лора вийшла з салону і, немов молодий гарячий кінь, труснула каштановою гривою, вона почувалася на мільйон доларів. А тепер через Фредді їй здалося, що вона викинула гроші на вітер.

— Узагалі-то я зробила собі зачіску, — просичала Лора крізь зціплені зуби.

— О, так. Точно, тепер бачу, — неуважно відповів він, шукаючи в рюкзаку ключі від машини. Нарешті знайшовши їх, Фредді усміхнувся їй і рушив до дверей.

— Я уже закінчив. Побачимося завтра.

Двері за ним зачинились, а Лора злісно штовхнула вішак для бамбукових парасольок, розсипавши увесь його вміст на підлогу. Збираючи розкидані парасольки та ціпки для прогулянок, вона переконувала себе, що її нова зачіска не має до Фредді жодного стосунку, тож те, що він її не помітив, не так важливо.

Нагорі Лора замилувалася новою чорною сукнею, яка висіла в гардеробі. Ця сукня, елегантна і вишукана, але й сексуальна, мала підкреслити всі переваги жінки її віку, якщо вірити продавчині, котра прийняла в Лори кредитну картку. Сама Лора вважала, що сукня трохи затісна і збіса дорога. Їй доведеться мало їсти і нічого не впускати на підлогу перед собою.

Лору запросив на побачення Ґрегем, менеджер з Вінсового відділу. Вони зіткнулися на парковці коло «Зниклого Місяця» після Лориного горезвісного обіду. Лора і Ґрегем багато разів зустрічалися на різдвяних вечерях дилерів і багатьох інших суспільних заходах, тоді вона була одружена з Вінсом, а він — із Сандрою. Проте зараз вона незаміжня, а віднедавна й він нежонатий, отож він запросив її на побачення. Ще не зовсім оговтавшись від зустрічі з Фелісіті, Лора подумала: «Чому ні?» — і погодилася.

Але тепер вона вагалася. Поки Лора влазила у свою сукню і поправляла волосся перед дзеркалом, її обсіли сумніви. За словами Елізи, у чиєму кріслі в салоні клієнтки не лише робили зачіски, а й сповідались, у цих околицях Лора нині є зіркою всіх пліток. Ентоні за життя мав тут статус місцевої знаменитості через свої опубліковані книги. Тож після смерті його справи розглядалися мало не під мікроскопом. Те, що він залишив усе своє майно Лорі, мало широкий діапазон оцінок і припущень: від «підступного очікування на смерть старого», «корисливих намірів», «планів підступної шльондри», «вірної дружби, що дістала заслужену винагороду» до «прикладу дій чемпіонки з ірландських танців».

— Та, очевидно, місіс Морріссі з кимось вас сплутала, — додала Еліза. — Їй уже вісімдесят дев’ять і в четвер вона їсть лише капусту.

Можливо, думала Лора, їй узагалі не варто ходити на побачення. Люди можуть подумати, що зарано вона почала веселитися після смерті Ентоні. У новій сукні, з новою зачіскою, вона може бути схожа на людину, котра хизується своїм спадком, танцює на могилі благодійника, не дочекавшись, поки земля осяде. Крім, звичайно, того, що його тіло спалили, а прах розвіяли, тож буквально вчинити так не вийшло б. Що ж, уже пізно про це думати. Лора глянула на свій годинник. Ґрегем уже, напевно, в ресторані. Він завжди здавався їй дуже милим. Джентльменом.

— Усе буде добре, — заспокоїла себе Лора. — Це ж просто вечеря.

Але до того часу, як під’їхало таксі, вона зовсім не відчувала голоду.

Ґрегем справді виявився джентльменом. Він чекав на неї в ресторані з шампанським і трохи нервовою усмішкою. Прийняв її пальто, поцілував у щоку і сказав, що вона дуже гарна. Трохи випивши шампанського, Лора почала розслаблятися. Такою