Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Значить, ви втекли з лікарні, — з глибоким докором в голосі сказав він. — Як же можна так до себе ставитись?

— Ні, я не втік, мені дозволили, — не підводячи від підлоги очей, відповів Боровик.

— Хто дозволив? Адже вам лежати треба! Як я зразу не догадався подзвонити до лікарні!

Саме в цю мить підлога знов повільно хитнулась під ногами Сергія Петровича. Він знав уже, як можна вгамувати це разюче, нудотне коливання, весь напружився, ніби закам’янів, знайшов втрачену рівновагу і сказав:

— Так, лежати мені, мабуть, справді треба. Зараз я вас ні про що не прошу і нічого не вимагаю. Видно, марна це справа. Але подумайте про всю нашу розмову. Вона не тільки для Басової, вона і для вас дуже важлива, — Боровик впевнено зробив перший крок, потім відчув, як небезпечно в таку мить переоцінювати власні сили, і важко сперся на плече санітара. — Пішли, старшина, здорово нам попаде, якщо запізнимося.

— Нічого, товаришу капітан-лейтенант, — весело відповів старшина, — оборона міцна, стримаємо. Ну, обережненько, вперед до повного.

— Ви ж злочин над собою робите, — підбігаючи до Сергія Петровича і підхоплюючи його з другого боку, заговорив Малахов. — Побережіть себе. Вам і так в цій історії перепало більше за всіх…

Сергій Петрович ішов, майже не чуючи цих слів. Зараз чомусь найважливішим здавалося одне: ніяк не видати своєї несподіваної слабкості і не зустрітись очима з Ганною Малаховою.

І того і другого йому цілком вдалося досягти.

Опустивши очі, він дійшов до дверей, біля порога спинився, повільним рухом звільнився від руки Малахова, сказав «до побачення» і, спираючись на плече санітара, але не дозволяючи собі повиснути на ньому, вийшов з кабінету. Прокурор не зразу зачинив двері, дивлячись йому вслід, і тільки тоді, коли десь далеко в коридорі затихли важкі кроки, повернувся до Ганни.

— Як мені його жаль, — сказав він. — Неймовірна сила буває інколи у людей. Ти знаєш, я заздрю Басовій, щастить їй у житті. В мене, наприклад, ніколи не було такого друга, як цей інженер.

Застиглими, чомусь надто блискучими очима дивилася Ганна на чорні зачинені двері кабінету.

— Ти і зараз впевнений, що треба заарештувати Басову?

— Більш ніж коли-небудь, — стрепенувся Малахов. — Якби уламок труби пройшов на два сантиметри нижче, вона була б убивцею. А у цього інженера є дружина і діти.

— Ні, дружини в нього немає, а діти, точніше дочка, є.

— Ти говориш так, ніби давно його знаєш.

— Так, знаю. Мабуть, і тобі це теж не зашкодить знати. Цей інженер — мій колишній чоловік, Сергій Петрович Боровик.

Не знати чому, Володимир Малахов злякався, але зразу зумів подолати острах. Ось вона та небезпека, яка весь час, ніби прозорий серпанок, висіла над усією розмовою, от що стояло за мовчанням Ганни. Що ж, Малахов вів себе гідно, йому ні в чому каятись, він і зараз міг би повторити кожне слово, сказане в тій розмові.

А для Ганни остання година була мало не найважчою у житті аж з тих далеких стражденних часів війни. Вона пізнала Сергія Боровика в першу мить, як тільки він з’явився у кабінеті. Важка пов’язка закривала половину лиця, але від неї нічого не змогла приховати. Ганна пізнала б його, побачивши тільки куточок уст або частину щоки. Вона навмисне відійшла до вікна, щоб бути якомога далі від цього чоловіка. Стояла непорушна, ніби зодягнена у кам’яну важку кирею, що не тільки поворухнутися, а навіть дихати вільно не дає. Вона слухала розмову і намагалася точно визначити своє ставлення до Сергія Боровика. Шукала в душі своїй огиду і ненависть і, на глибокий свій подив, ні того, ні другого не знайшла. Це здивувало і до глибини душі вразило її.

Вона вслухалася в кожне слово, в кожну інтонацію розмови, і відчуття кам'яного муру, яке з’явилося перед Боровиком, постало й перед нею; вона зрозуміла, що всі її симпатії в цій розмові на боці Боровика і вона вже ладна стати в цій боротьбі поруч із ним. Примусила себе не поспішати з висновками, отямитися, і знову піймала себе на бажанні втрутитись до розмови, повести наступ на Малахова.

А коли Боровик, вже не володіючи собою, почав кричати, всі почуття її, збурені, незрозумілі, переплутані, вилились в тому вигуку:

— Сергій… Петрович!

Перше слово кинулося на допомогу Боровикові, стало поруч з ним, ніби вірний і старий бойовий друг, а друге, стримане, вимовлене з іншою інтонацією, все поставило на своє непорушне місце, знов поклало між ними неподолану відстань, нагадало всі гіркі події і розчарування сорок шостого року, знову примусило Ганну завмерти біля вікна. Вона більше не вимовила жодного слова, дослухала розмову до кінця і наважилась говорити тільки тепер, коли за Боровиком зачинились двері.

— Так от він який, товариш Сергій Боровик, — поглядаючи на двері, ніби той міг повернутися, сказав Малахов. — Мушу тобі признатися, він справляє дуже хороше враження. Але як я раніше не міг до цього додуматись? Помічав у справі знайоме прізвище — Боровик, Боровик, але співставити його з твоїм колишнім… Пробач, будь ласка, співставити його з Любоччиним батьком я чомусь не міг. Здавалось, що він мусить бути десь далеко-далеко. А він, виявляється, зовсім близько.