Читати книгу - "№2"

було чим дихати. Перетинаючи цю річку, Михайло й Олексій перетинали кордон між рідним і чужим, між претензією і покірністю, між каменем і папером. Просуваючись углиб чужого материка, прабабцині брати конфігурально покидали Європу. Збруч був для них крайнім кордоном Європи. По той бік починався простір окультуреного рабства, відшліфованого релятивізму, тривалої летарґії. Закінчувалася Європа — і починалися неосяжні простори Євразії, страшного материка, де тоталітаризм був правилом життя, де люди цілували чобіт владоможця. То був грандіозний цілісний материк, сильний і структурований.

— Якого чорта ми тут робимо? — прабабцині брати не мали кого спитати.

Вони не розуміли, навіщо їм міняти периферію Європи на сфінктер Євразії. Не було сенсу заражатися гангреною лівацтва й комунізму. Брати були дозбручанськими людьми. Вони виразно бачили, що на Збручі закінчується зона європейських мов латинкою — і починається зона кирилиці, де російська є домінантною. На Збручі закінчилася католицька цивілізація й почалася ортодоксальна. Ніби хтось обрубав. Увесь католицький шарм із катедрами і цитаделями раптово зник. Православні попи́, батюшки з нечесаними хвостиками-ґульками, тут навіть ладан пахнув приторно. Повсякденні практики і звички суттєво відрізнялися. Перехід кордону Європи для прабабциних братів означав переворот цінностей. Велика зазбручанська країна була чимось значно більшим, аніж просто інша область чи інша влада. То була інша цивілізація з усім набором її атрибутики й інструментарію. Цього кордону прабабцині брати не могли нічим подолати. Вони просто-напросто марнували час і виморювали самих себе. Їх там ніхто не чекав. Євразія ніколи нікого не чекає — вона просто накриває прибульця болотистим мороком і безслідно проковтує. Брати ніби нав’язували своє «родство» людям, які виховані іншими батьками.

— Чому ми називаємо братами тих людей, які сотні років жили по-іншому? — прабабцині брати не мали кого спитати.

Ґабсбурзькі штрудлі не пасували до сєльодки, Святий Миколай не міг знайти точок дотику з Дєдом Морозом, а ортодокси-батюшки навіть у раю не сядуть на одному гектарі з уніатами. Грубезна демаркаційна лінія розколу простяглася між прабабциними братами і євразійськими «братами». Красиве, гарне слово — розкол. Розколюють шкарлупу, щоб дістатися до зерна. Розколюють сухі поліна на багаття. Розколюють льодяні брили, які лише зовні здаються велетенськими. Розколюють стан ворога, щоб його перемогти. Розкол — це позитивна дія з усування складної перешкоди. Цілком продуктивне, творче слово. Прабабцині брати пропали безвісти. Це типово для Євразії.

Доброволець уперше побачив східняків упритул. Його батальйон базувався в краях, населених людьми без титулу й артикула.

— Там живуть погані люди. Я ще ніколи не бачив, щоб під час війни люди були байдужі. Будь-коли — але ж не під час війни! Їм усе одно. Вони ні за кого не вболівають. Вони не мають поділу на своїх і чужих. Для них це є війна чужих із чужими на їхній території. Ось що я побачив. Там нема кого визволяти. Для них це буде зміною однієї окупації на іншу окупацію. А я окупантом себе не бачу.

Місцеві дівчата, які лишилися, одягали плаття в горошок, взували гумові в’єтнамки і приходили трахатися до солдатиків. За консерви. Або краще — за ящик мінералки. Їхні бабушкі й дєдушкі жили в тинькованих хатах із дірявим дахом і щиро проклинали всіх. Вони були жертвами чужої війни. Свого співавторства не визнавали ні за яких обставин. Вони благали лишити їх у спокої. У спокої — це по вуха в екскрементах. Вони не хотіли ніякої з тих двох країн, на стику яких опинилися їхні мазанки. А свою країну, якийсь-там Лузерстан, вони не здатні мати за визначенням.

Доброволець прозрів саме від людей, які не мають ідентичності. Було би краще, якби вони були ворогами зі своєю віссю переконань. А вони були просто гофрокартоном, яким застеляють долівку під час ремонту. Він зненавидів цю байдужість, цей пофіґізм, апатію, прохолодну черствість до всього, що зоветься громадянським, суспільним. Ці люди, над головами яких тривала перестрілка двох цивілізацій, мали свій крихітний мікрокосм, по периметру замінований кізяками, і цього їм було достатньо. Холодильник став шаблоном державної любові, а консерви принесе люба онучка.

Дві геополітичні залізобетонні плити зіштовхнулися простісінько на грядці цих маленьких людей, і вони просто мусять прорости в тоненькій смужечці залишеного простору — так, як травинка проростає крізь тріщинки в бітумі. Їхня генетична пам’ять має тисячі способів такого проростання. Вони цілими поколіннями навчалися проростати на вузюсінькому просторі, нікого не чіпаючи. Головне — щоб цей простір збігся з шириною холодильника, а все решта — нюанси. Ці люди ніколи не хотіли бути державою, бути в державі, бути з державою. Вони лише вимагали бути ЗА державою, як за могутніми плечима, які накормлять, захистять і порозважають естрадними піснями про улибку. Доброволець пив їхню воду й молоко і думав, що два тижні тому на цьому самому місці міг стояти деенерівський ополченець і так само пити.

— Ось так.

Мозок усе сказав і сів за парту.

22

Каміл думав, що чокнеться від радощів. Єфросинія до нього усміхнулася. Просто усміхнулася, коли виходила з будинку. І ніби й не було цих тижнів абсолютного іґнору, що колючками впивався в тіло. Він уже думав, пропаща це справа — достукатися до Єфросинії.

— Може, Томаш правий? — ця думка навідала його буквально нині вранці. І якби не її білозубий кораловий усміх, він би вже змирився з фіаско.

Каміл завжди вважав, що щастя треба відстраждати. Такий концепт йому нав’язувало виховання простих працівників шовкоткацької мануфактури, які зірок із неба не хапали і привчили сина до терпіння. Нужда була синонімом його беззоряного дитинства. Вони економили все: світло, пальне, недоїдки, зношений одяг і навіть емоції. Коли Каміл виріс, то побачив не батьків, а пацієнтів довоєнного часу в гамівній сорочці, які не могли зробити жодного вільного руху. Все скуто, обмотано, застрейчовано, обліплено клейким скотчем. Це були два знерухомлені довоєнні силуети на тлі часу, розгойданого до немислимих екстремум. Вони вважали, що ощадлива трата самих себе збереже їх надовго.

Каміл зростав у страху перед плинністю щастя, яке не може тривати довго, яке може бути лише секундним зблиском, що гасне в каламуті. Краще не бігти за цим крихким моментом, краще до нього не звикати. Каміл ставився до щастя як до рішення. Він допускав його, аби лише наситити будні чимось веселковим. Він гасив у собі сонце, боячись ним обпекти своїх батьків. Йому було незручно радіти життю, коли батьки важко жили. Для щастя їм бракувало лише щастя. А йому нічого не бракувало, бо він звик не розхлюпувати себе.

— А ти в курсі, що тебе зачали не від любові? — вже в дорослому віці