Читати книгу - "Риб’ячі діти"

– Так. Правда. Дивись, – тітка поводила товстим чорним нігтем по чоловічому обличчю на світлині, – як ти схожий на батька.

На батька! Художник не міг отямитись вже другу добу – на батька! Все життя він прожив, вважаючи своїм батьком похованого поруч із матір’ю чоловіка, любив його, шанував, і ось, виявляється…

– Чому мені досі ніхто нічого не казав?

Тітка знизала плечима:

– Хіба тобі від того гірше стало? Оленка згодом вийшла заміж за Івана, – він у прийми прийшов і взяв її з дитям – тобто з тобою, і любив тебе, як своїх рідних доньок, що потім понароджувались, твоїх сестер себто… А незабаром ми зі Слободи аж сюди переїхали. Тож тільки ми і знали. А тепер мама вирішила, що ти вже дорослий, – погладила племінника по сивій голові, – тож мусиш знати правду.

– А що мама розповідала?

– Розповідала, що коли привезли до Б., там на заводі уже працювали французи. Українців відправили кого до бюргерів, кого до села, до знайомої роботи. На вихідних дозволяли їздити в місто. Там у кіно вони з Жан-Жаком і познайомилися. Одружилися (це не заборонялося), а згодом і ти з’явився. Коли війна закінчувалася, Жан-Жак намагався втекти, пробратися до партизанів у Югославію, він чув, що начебто туди легше дістатися, там воювали його друзі. Казали, десь намагалися спіймати, він намагався втекти. Не втік… Потім прийшла Червона армія, всіх завантажили у вагони, як худобу, ображали, били, не давали пити, ну, то відомо все. Тут, вдома, Оленку довго тягали на допити, намагалися дізнатися, чи батько – не німець, щось перевіряли, зрештою всі її документи – а у німців бачиш, який порядок! – той енкаведист порвав прямо в кабінеті, а замість них на тебе видали свідоцтво про народження тією ж датою, коли себто сам документ тут і виписали. А потім я казала вже.

– То виходить, що я народився, – художник підніс до скупої настільної лампи копію свідоцтва, – як тут написано – 22 грудня 1944 року в Німеччині, у місті Б., а не так, як у мене в паспорті все життя значиться?

– Думаю, німці все точно записали.

– Значить, я майже на два роки старший, ніж за паспортом? – і тут тільки художник зрозумів, що все, заради чого він їхав майже місяць тому сюди до матері, таким дивним чином збулося – тоді, коли мама, навіть не очікуючи, поки він вимовить своє дурне запитання, прошепотіла свою останню волю. Дякую тобі, мамо!

Відтак, окрім того, що отримав ще одного батька і справжню дату народження, художник став вільним від своєї обіцянки. Тепер не потрібно йти до суду і щось там змінювати і доводити; ба більше – він отримав щось значно важливіше, ніж нівелювання персонального свята. Треба ж такому статися: те, що вони з юристом вирішили вигадати, раптом виявилося неймовірною правдою! О, мамо, мамо! І майже під завісу життя художника знайшла нова особиста історія, родинна таємниця з присмаком круасана – і спогади, наче чекаючи слушної нагоди, нарешті полилися на нього теплим водограєм.

Однак, отримавши так багато нового, так багато нового минулого, художник не отримав у своє нинішнє життя людей, яких би він полюбив і які б полюбили його. Знову то були лише тіні, тіні незнаних і знаних предків, рухи, овації, картини, речі, тварини… «Собака! – раптом згадав він. – Що з собакою?! Мені ж ніхто так і не зателефонував! Лихо!» – Він хотів встати і взяти з кишені пальта мобільний телефон, але ноги не послухалися, і він так і залишився сидіти, не зводячи очей зі світлини батьків, за круглим батьківським столом напроти тітки, яка тихо витирала хусткою куточки очей.

– Така от історія, – сказав художник, посміхаючись в бороду. – Дійсно, надзвичайна.

– То ти тепер, значить, наполовину француз?

– Чому тепер? Я ним завжди наполовину був, хіба не видно? – і вони голосно розсміялися.

– Ну, хоча б зараз ти можеш чесно мені зізнатися, навіщо це тобі потрібно? – Юрист хитро прижмурив око. – Розколюйся, друже, розколюйся!

– Все, що казав, то і правда: і про депафосизацію, і про розмиття его, і про Ніцше… Але не до кінця!

Юрист напружився, намагаючись не виказати зацікавленості. Він любив такі от моменти професійного торжества – коли клієнт, нарешті, після довгих місяців зволікань, розкриває душу і називає істинну причину своїх вчинків – це як родзинка на торт гонорару.

– Мама моя, – повільно заговорив художник, – Олена Федорівна – великою трудівницею була, царство їй небесне, але людиною дуже скромною. Напевне, як і всі в нашій родині – батько, бабці-прабабці й діди-прадіди; як і всі люди, що жили навколо. Скромні люди, що робили свою справу, з ранку до ночі: треба сіно косити – то косили, треба глину місити – місили, треба воювати – то воювали. Підвищеної міцності люди. Граніт!

Юрист кивав головою, подумки погоджувався, але нічого поки що нового для себе не чув.

– І ніхто в нашій родині не знав, коли у мами день народження, навіть не задумувалися над цим, тільки знали про день янгола, їх кілька на рік, і це вважалося куди важливішим за день народження, але також ніяк не святкувалося. От і все.

– Що – все? – не зрозумів юрист.

– Все – то все. Забагато ми себе любимо і про себе дбаємо, на це всі сили йдуть, нема коли і жити по-справжньому.

Юрист роздратовано гикнув.

Наостанок за клопоти художник подарував юристу картину, одну з «бемольок», як лагідно назвав він цю серію в пам’ять про зниклу собаку-модель. «Останній подарунок» – такий підпис