Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Поперед... джали... дили... — задихаючись, відповів адміністратор.

— А ти все-таки побіг? Дай сюди портфеля, гад! — тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфель з тремтячих рук Варенухи.

І обидва підхопили адміністратора попід руки, виволокли з саду і помчали з ним по Садовій. Гроза нуртувала на повну силу, вода з плюском і гурчанням ринула в каналізаційні отвори, повсюди надималися й пінились хвилі, з дахів періщило поза ринви, з-під брам бігли шумливі потоки. Все живе змилося з Садової, і порятувати Івана Савелійовича було нікому.

Скачучи в каламутних річках і освітлюючись блискавками, бандити в секунду доволокли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, заскочили в підворіття, де до стіни тислися дві босоногі жінки, які тримали свої туфлі та панчохи в руках. Потім метнулися у шостий під’їзд, і близький до божевілля Варенуха був винесений на п’ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.

Тут обидва розбійники зникли, а замість них з’явилася в передпокої голісінька дівуля — руда, з очима, що палахкотіли фосфоричним блиском.

Варенуха збагнув, що ось це і є найстрашніше з усього, що з ним сталося, і, застогнавши, притиснувся до стіни. А дівуля підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенушине піднялося сторч, бо навіть крізь холодну, просяклу водою тканину толстовки він відчув, що ті долоні ще холодніші, що вони зимні крижаним холодом.

— Дай-но я тебе поцілую, — ніжно проказала дівуля, і коло самісіньких його очей опинилися сяючі очі.

Тоді Варенуха знепритомнів і поцілунку не відчув.

Розділ 11

РОЗДВОЄННЯ ІВАНА

Бір на протилежному березі річки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, потьмарився, розпливсь і розчинився.

Вода суцільною пеленою спливала за вікном. У небі одна по одній спалахували вогненні шнури, небо розчахувалося, кімнату хворого заливало мерехтливим страшким світлом.

Іван тихо плакав, сидячи на ліжкові й дивлячись на каламутну, вируючу в бульбашках річку. З кожним ударом грому він жалібно зойкав і затуляв обличчя руками. Списані ним аркушики були розкидані по підлозі. їх поздувало вітром, що на початку грози вдерся до кімнати.

Намагання поета укласти заяву про жахливого консультанта були марними. Тільки-но одержавши від повної фельдшерки, яку звали Прасковією Федорівною, оцупок олівця і папір, він заповзято потер долоні і поспіхом умостився біля столу. Початок він виписав досить споро:

"В міліцію. Члена МАСОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного, Заява. Вчора увечері я прийшов з покійним М. О. Берліозом до Патріарших ставків..."

І відразу поет заплутався, головне, через слово "покійним". Від початку виходила якась нісенітниця: як це так — прийшов з покійним? Не ходять мерці! Ще насправді, чого доброго, візьмуть за божевільного!

Передумавши так, Іван Миколайович заходився виправляти написане. Вийшло таке: "...з М. О. Берліозом, пізніше покійним..." І це не вдовольнило автора. Довелося вдатися до третьої редакції, а вона виявилася гіршою за дві перші: "...Берліозом, котрий потрапив під трамвай...", — а тут ще причепився цей нікому не відомий композитор з тим же прізвищем, і довелося дописувати: "не композитором..."

Намучившись із цими двома Берліозами, Іван усе позакреслював і вирішив почати відразу з чогось дуже разючого, щоб негайно прикувати увагу читача, і написав, що кіт сідав у трамвай, а потім повернувся до епізоду з відрізаною головою. Голова й пророкування консультанта навели його на думку про Понтія Пілата, і для більшої переконливості Іван вирішив усе оповідання про прокуратора викласти повністю з того моменту, як той у білому плащі з кривавим підбоєм вийшов у колонаду Іродового палацу.

Іван працював ревно, і перекреслював написане, і вставляв нові слова, ба, навіть спробував намалювати Понтія Пілата, а потім кота на задніх лапах. Але й малюнки не зарадили, і чим далі — тим плутанішою і незрозумілішою ставала поетова заява.

На ту пору, коли здалеку надійшла жаска хмара з краями, які диміли, і накрила бір, і подув вітер, Іван відчув, що знесилився, що із заявою йому не впоратись, і не заходився підбирати розвіяних аркушів, а тихо й гірко захлипав. Лагідна фельдшерка Прасковія Федорівна навідалася до поета під час грози, стривожилася, побачивши, що він плаче, закрила штору, щоб блискавиці не лякали хворого, аркушики попідіймала з підлоги й побігла з ними за лікарем.

Той прийшов, зробив заштрик у руку Іванові й запевнив його, що він більше плакатиме, що тепер усе минеться, все зміниться і все забудеться.

Лікар мав рацію. Невдовзі зарічанський бір став давнішим. Він вималювався до останнього деревця під небом, яке роз’яснилося до попередньої повної блакиті, а річка заспокоїлася. Туга почала відступати від Івана відразу після заштрику, і тепер поет лежав спокійно й дивився на веселку, що перевисла через небо.

Так тривало до вечора, і він навіть не помітив, як веселка розтанула і як посмутніло та полиняло небо, як зчорнів бір.

Напившись теплого молока, Іван знову ліг і сам подивувався, як перемінилися його думки. Якось злагіднів у пам’яті проклятий бісів котяра, не лякала тепер відрізана голова, і, облишивши гадку про неї, заходився Іван міркувати про те, що насправді в клініці дуже непогано, що Стравінський — людина розумна і славнозвісна, що мати з ним справу надзвичайно приємно. Вечорове повітря до того ж і солодке й