Читати книгу - "Чорнобильська комедія"

Дорожній покажчик з назвою населеного пункту — ЛЕБЕДИЧІ.

Броник розвідки № 80 — мчить повз нього, повз пагорб з тінистим сільським кладовищем…

Ясний день. Травичка під невеликим кущем. Жіноча рука кладе на неї білу легку куртку. Зверху — білі брюки. Потім бюстгальтер, потім — трусики. Все таке нетутешнє, інтимне, вразливо-ажурне… Такий собі стриптиз без тіла…

Над ніжною купкою одягу висить американський дозиметр. Дозиметр показує рівень — невеликий, з десяток нормальних, — і коротко пискає, нарахувавши черговий шматочок дози.

Шурхіт кроків, що віддаляються.

За кущем — край урвища над затокою Дніпрового водосховища.

Плюскіт води внизу…

…де, повз рибальський човен з ще мокрими веслами, Оксана заходить у воду, — кожним кроком, порухом крутого стегна розштовхуючи її… Видовище притягує, заворожує… Диво природи, здатне привабити, зачати, носити в собі, пустити в світ нове таке ж диво… Крок за кроком — поринає все глибше й глибше… Відштовхнулася — і попливла, розсуваючи воду своїм тугим тілом.

Над гладдю води, на тлі велетенських грозових синьо-чорних хмар — гігантські кольорові арки: веселка небувалих розмірів. На підступах до 30-кілометрової зони літаки спеціально обробляють хмари, там ллє злива. А в зоні — сонячно…

Оксана пливе під веселку.

СЕРГІЙ: Які вишні!

Вишні — великі, соковиті, стиглі до чорноти — на рясних деревах у затишному дворищі, що поросло споришем. У глибині двору — дерев’яна рублена хата під вміло зробленим дахом з очерету. Такі дахи стоять по півстоліття, взимку під ними тепло, а влітку прохолодно (не те що ширпотреб-шифер).

А під хатою буяють яскраві, соковиті квіти.

ПЕТРО: А квіти які! (впускає зонд — і розраховано-точним рухом підхоплює кінчик його метрової ручки за мить до торкання трави зондом) «Земля»… 0,8 мілірентген за годину, (піднімає зонд на висоту пояса)

СЕРГІЙ (здивовано): Менше мілірентгена на годину! Ми ж таких рівнів ніколи не міряли! Таких маленьких! Чому їх виселили? (дивуючись, записує в блокнот ці смішно-маленькі рівні)

КОЛЯ: Чо нас сюди послали?

ПЕТРО: Фон — 0,7… Села при 0,7-ми мілірентгена на годину виселяють… Ви ще просто не їздили… Стіна будинку — 0,4… Дах — 0,6…

КОЛЯ (оглядаючись): Яке привілля!

СЕРГІЙ: Ні радіації ні начальства…

Стягає з себе куртку-хакі, кида її на вузеньку дерев’яну лавку… В білій легкій натільній сорочці з трикутним вирізом спереду — стоїть посеред зеленого двору, порослого соковитим споришем. Троє розвідників — одні на весь цей двір — на все село — на бозна-скільки сотень квадратних кілометрів навкруг… Гудуть бджоли-джмелі…

Немов охмелівши від цього миру й покою, налітають розвідники на вишні…

СЕРГІЙ (випльовує кісточку, фиркає, як над жартом): 0,7 мілірентген на годину!

ПЕТРО (заклопотано): 3 собою треба нарвати…

КОЛЯ: Подавимо — спілі…

ПЕТРО: Нам сюди б ще раз попасти. Раз послали, можуть ще раз… Якщо село мити будуть…

КОЛЯ: Дезактиватори тоді все обнесуть.

СЕРГІЙ: Або гидотою своєю оббризкають…

Розвідники рвуть вишні, їхні долоні всі у фіолетових плямах, — поглинають ніжну солодку соковиту м’якоть, насолоджуючись — смаком, чистим повітрям, зеленню, шумом гаю, грою тіней на зеленому спориші двору…

…і не помічають, що…

…за хатою, під дахом дерев’яної комори — натягнута мотузка, на ній в’ялиться риба…

…на городі — картопля акуратно просапана й підгорнута…

В руках у розвідників — великі, чорні вишні, що аж бризкають соком…

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: А хто це в чужому обійсті хазяйнує?

Від несподіванки розвідники аж здригаються, повертаються — з вишнями в жменях…

Бабуся Оксани стоїть в дверях будинку, як вродилась тут, — по-хазяйськи упершись руками в боки, середнього зросту, міцна, спокійна, у вигорілому платті… Одне ціле з усім цим світом довкола неї — міцним, вкоріненим, перевіреним часом…