Читати книгу - "Нічний цирк"

Лучники один за одним випускають стріли, змушуючи вогонь розгорятися щоразу новим кольором. Годинник б’є північ, і кожен із дванадцяти низьких звуків луною розноситься по залитому різнобарв’ям цирку.

Із дванадцятим бомканням вогнище спалахує гарячим білим полум’ям. Усе на подвір’ї раптом здригається, шалики майорять, хоча вітру й немає, тканина наметів укривається брижами.

Публіка вибухає овацією. Тара теж плескає, але поруч із нею Чандреш похитується й випускає сигару на землю.

— Чандреше, з тобою все гаразд? — питає дівчина.

— У голові запаморочилося, — жаліється він. Тара притримує чоловіка за руку й веде до найближчого намету, подалі від натовпу, який знову заворушився й розтікається по всіх усюдах.

— Ти теж це відчула? — питає Лефевр. У нього трусяться ноги, і Тарі непросто втримати його в тисняві глядачів.

— Відчула що? — перепитує дівчина, але Чандреш досі не зовсім отямився та не відповідає. — Чому ніхто не здогадався поставити на подвір’ї лавиці, — бурмоче собі під ніс Тара.

— У вас якісь проблеми, міс Берджес? — цікавиться голос позаду. Дівчина озирається й бачить струбованого Марко з незмінним блокнотом у руках.

— Ох Марко, ось де ти, — каже Тара. — Із Чандрешем щось негаразд.

Роззяви з натовпу вже стали витріщатися на них. Марко бере Чандреша за руку й тягне до тихішого закутка, загороджуючи чоловіка спиною, щоб той міг хоч на мить усамітнитися.

— Давно з ним таке? — цікавиться Марко в дівчини, притримуючи Чандреша.

— Ні, це почалося несподівано, — відповідає вона. — Я боюся, що він може знепритомніти.

— Упевнений, нічого страшного не сталося, — заспокоює Тару хлопець. — Мабуть, це від спеки. Я попіклуюся про нього, міс Берджес. Можете не перейматися.

Тара насуплюється й роздумує, чи справді може піти.

— Нічого страшного, — наполегливо повторює Марко.

Чандреш втупився поглядом у землю, наче загубив щось, і, схоже, взагалі не помічав розмови.

— Якщо ти наполягаєш... — Тара здається.

— Він у надійних руках, міс Берджес, — запевняє Марко й відвертається, так що вона не встигає промовити навіть слова, як Чандреш і хлопець уже губляться в натовпі.

— Ось ти де, — каже Лейні, з’являючись у сестри за плечем. — Я повсюди тебе шукала. Ти бачила церемонію? Хіба ж вона не надзвичайна?

— Поза сумнівами, — відгукується Тара, тривожно вдивляючись у натовп.

— У чому річ? — непокоїться Лейні. — Щось сталося?

— Що тобі відомо про Чандрешевого асистента? — відповідає Тара запитанням на запитання.

— Про Марко? Не так багато, — каже Лейні. — Він працює на Лефевра вже кілька років, здебільшого веде бухгалтерію. А раніше, здається, він десь навчався. Але я точно не знаю, що саме він вивчав. Та й де навчався, теж не знаю. Він не надто балакучий. А чому ти запитуєш? Шукаєш собі чергову мовчазну та привабливу жертву?

Тара сміється, не звертаючи уваги на тривогу.

— Ні, нічого такого. Звичайна допитливість. — Вона бере сестру під руку. — Ходімо пошукаємо ще нерозгаданих таємниць.

Тримаючись під ручку, дівчата зливаються з натовпом, виписуючи кола навкруг багаття. Чимало відвідувачів досі розглядають його, заворожені танцем білого полум’я.

Ти знаходишся в наметі, де високо над головою висять люди.

Тут і акробати, і еквілібристи, і повітряні гімнасти. Їх освітлюють десятки круглих сяючих ламп, що звисають зі стелі, неначе планети чи зірки.

І жодної страхувальної сітки.

Ти спостерігаєш за видовищем із цього зручного й небезпечного місця, де між глядачем і артистами нічого немає.

На різній висоті на смугах тканин кружляють дівчата в прикрашених пір’ям костюмах. Маріонетки, які самі себе смикають за ниточки.